Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:3. "Українське питання"у зовнішній політиці Австро-Угорщини і Німеччини в Першій світовій війні

Українське національне питання в роки війни ставало об'єктом міжнародної політики Німеччини й Австро-Угорщини. Зазначимо, що напередодні та на початку війни Німеччина не мала певних планів і проектів стосовно західних кордонів Росії, а в Австрії, якщо вони і були, то нечіткі й не виходили за межі польської концепції.
Австро-Угорщина серед чинників, які могли послабити її супротивника - Росію, намагалася використати й український чинник - підтримати український національний рух у Росії. Незважаючи, що така політика була загрозою для самої Австро-Угорської імперії, до складу якої входили українські землі Галичини, Буковини і Закарпаття, австрійські плани стосовно Балкан і німецькі стосовно Близького Сходу змушували уряди Центральних держав звернути особливу увагу на "українську справу". Адже Австро-Угорщина хотіла відтіснити Росію від своїх кордонів і побережжя Чорного моря, створивши охоронний вал перед панславістською пропагандою, усунути небезпеку російської інтервенції на Балканах і в Туреччині. Тому створення буферних держав із західних частин Російської імперії, зокрема й України, набувало особливого значення.
Канцлер Німеччини Т. Бетман-Гольвег у меморандумі до свого посла у Відні 11 серпня 1914 р. зазначав про наміри Німеччини спричинити повстання в Україні, пов'язуючи це з планом створення низки буферних держав із неросійських народів у західних провінціях царської імперії, що межували з Німеччиною або Австрією. Цей план не вважався остаточним, його здійснення було можливе при особливо сприятливому ході війни на Сході, а створення буферних держав повинно було мати стратегічно-оборонне спрямування. Цю позицію німецького уряду підтверджувала нота австрійського міністра закордонних справ Бертхольда турецькому уряду 21 листопада 1914 p., де він від імені Центральних держав заявив: "Нашою головною метою у цій війні є тривале ослаблення Росії, і тому на випадок нашої перемоги створення незалежної української держави було б нам дуже по душі". Для реалізації задуманого уряд Австро-Угорщини мав розв'язати польське питання в австро-польській частині, а також сприяти піднесенню самостійницького українського руху.
На початку війни австро-угорський уряд прихильно ставився до ідеї утворення самостійної української держави. Консул Е. Урбас 6 серпня 1914 р. писав із Львова керівникові Кабінету Міністрів, що, незважаючи на те, як буде розв'язане "польське питання" у тій переможній війні, московська влада буде лише відштовхнута, але не підірвуться її основи. На думку Е.Урбаса, Австро-Угорщина повинна у тій війні мати одну мету, в іншому випадку "за ці страшні кровопролиття і біди понесе відповідальність перед Богом і людьми". Вона мусить назавжди знищити російську владу, створити вільну Україну до Дону, відновити давні національні почуття у справжньому католицькому дусі Брестської унії. "Такий план - Україна аж до Дону, - писав Е. Урбас, - може здаватися у Відні фантастичним, однак про це можна говорити з окремими людьми як про цілком реальну річ. Все, що я тут побачив у воєнному виступі (йдеться про набір до легіону Українських січових стрільців. - Авт.), надає великої впевненості". Оскільки українці матимуть власну державу і не захочуть опинитися знову під російським пануванням, то Росія, незалежно від втручання Австро-Угорщини, "стане для неї нестрашною", отже, "нам дорога до Константинополя відкрита". Тому з утворенням Української держави Австро-Угорщина могла б розв'язати питання своєї сфери впливу на Балканах. Окрім того, австрійські політики сподівалися на скорочення австро-російського кордону. Це пов'язано з інтересами Німеччини до Конгресової Польщі. Тоді "великі австро-угорські суперечності з Росією стануть маленькими німецькими".
За таких умов Австро-Угорщина мала намір відмовитися від протекторату над Україною. Цю позицію Міністерство закордонних справ обґрунтовувало надто великими австро-російськими територіальними претензіями із здобуттям Бессарабії, труднощами з одночасним розв'язанням "польського та українського питання", зокрема при встановленні кордону, а також воєнними можливостями. Зовнішньополітичне відомство Австро-Угорщини вважало, що без покровительства незалежна Україна не зможе уникнути загрози Росії або матиме тенденцію радикально-соціалістичної республіки, що особливо турбувало австрійців. Тому, як зазначалося в доповідній записці Е.Урбаса, адресованій О.Гойосу 20 серпня 1914 p., Українська держава повинна залишитися під німецьким або спільним німецько-австро-угорським протекторатом чи в союзі з Румунією. На його думку, німецький протекторат над Україною буде корисним і для Австро-Угорщини. Заміниться лінія великого німецько-російського кордону і військовою силою ліквідуються соціалістичні тенденції серед українців. Водночас німецька торгівля через Чорне море до Азії відкриває для Австро-Угорської монархії вікно на Балкани. Завдяки союзові України з Румунією австрійська дипломатія хотіла відвернути зазіхання останньої на Буковину, повернути її експансію на Схід і так протистояти Росії.
Однак Центральні держави, зважаючи на зовнішньо-політичні фактори, не могли погодитися, щоб проголошення самостійності Української держави випереджало розв'язання "польського питання". Самостійність України, зауважує австрійський історик Біль Вольфдітер, "не могла йти першою ще з уваги на Польщу". Окрім того, австро-угорський уряд лякала перспектива створення самостійної держави внаслідок можливої активізації українського сепаратистського руху в Австро-Угорщині, який загрожував монархії.
Позиція Центральних держав стосовно "українського питання" залежала від становища на Східному фронті. Влітку 1915 р. Центральні держави вдалим військовим наступом відкинули російську армію з Польщі, Галичини і західних районів України. Успішні воєнні операції навесні та влітку 1915 р. спонукали Німеччину до укладення з Росією сепаратного миру. Так, були б враховані плани щодо прибалтійських країн та розв'язане "польське питання". Для Австро-Угорщини це загрожувало втратою Східної Галичини на користь Росії. Внаслідок цього 9 серпня 1915 р. австрійський посол у Берліні Г. Гогенлоге подав німецькому канцлерові Т. Бетману-Гольвегу проект створення коронного краю України у складі Східної Галичини, Буковини і прикордонної смуги Наддніпрянської України. Однак Німеччина прагнула підтримувати сепаратистські національно-визвольні рухи в Росії як засіб її воєнного й економічного послаблення.
Австро-Угорщина, у свою чергу, остерігалася підтримки німецьким урядом боротьби неросійських народів, оскільки це загрожувало б територіальній єдності монархії. Адже в союзі з Німеччиною Україна вимагала б приєднання Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Таке розуміння позиції Німеччини зумовила заява рейхсканцлера Т. Бетмана-Гольвега у рейхстазі, в якій він наголошував: "Німеччина є і хоче залишитися оплотом миру і дружби великих і малих націй. Це є також основою для нашої позиції щодо України, прагнення і національно-історичні права якої добре відомі кайзерівському німецькому урядові. Ми бажаємо з відкритим серцем, щоб рани, завдані українському народові російським гнітом, так швидко зажили, як це можливо. Відносно можливого заснування самостійної Української держави кайзерівський німецький уряд ставиться прихильно".
Серед німецьких політиків, учених, публіцистів позиція щодо проблем сходу Європи була різною. Деякі з них підтримували анексіоністські та шовіністичні плани Всенімецької Ліги. Інші погляди мали так звані німецькі інтелектуалісти, які вважали, що мілітарна перемога над Росією не розв'язала б питання російської загрози для Німеччини. Засобом усунення цієї загрози вони пропонували розчленування Росії на основі національної гетерогенності (неоднорідності) її західних кордонів. Така прихильність німецьких інтелектуалістів до незалежницьких змагань неросійських народів була продиктована потребою обрати шлях для безпечного становища Німеччини на сході й теоретично давала змогу для розв'язання "українського питання". У зв'язку з цим визрів розгорнутий план "Randstaatentheorie" ("Теорія сусідніх держав"), який мав на меті прискорити розв'язання питань польського, балтійських та українського народів.
Найбільшим популяризатором цієї концепції був П. Рорбах, який вважав вирішальною умовою зупинити російську потугу тільки через відокремлення України та відновлення Польщі й закликав якнайшвидше розчленувати на частини "російський колос".
Політика розчленування Росії стала однією з основних воєнних цілей Німеччини, яка особливо цікавилась природними багатствами України. Так, німецький публіцист Курт Ставенхаген у статті "Значення України для Росії", опублікованій у газеті "Schlesische Zeitung" ("Сілезька газета") 10 жовтня 1915 р., називав Україну економічним серцем Росії, зазначивши, що Україна, відірвана від Росії та введена до економічної системи Центральної Європи, могла б стати однією з найбагатших країн світу. Про необхідність відокремлення України від Росії наголошувалося майже в усіх публікаціях про Україну. Німецькі політики та публіцисти розуміли вигідне геополітичне положення та величезне стратегічне значення України для колонізаційних планів Німеччини. Йшлося, насамперед, про найкоротший і найбезпечніший шлях від Центральних держав до Азії та вихід до Чорного моря. Основне обґрунтування антиросійської концепції належить М. Веберові. На його думку, російська загроза єдина спрямована проти існування Німеччини як національної держави, а спірні пункти на заході в недалекому майбутньому з'являться на Сході, що означатиме світовий поділ. Тому М. Вебер запропонував переорієнтувати німецьку східну політику на взаєморозуміння з Польщею і загалом зі Сходом. Він розумів, що передумовою успіху Німеччини стосовно Сходу може бути лише цілковита відмова від великонімецької політики, пов'язаної з експансією та колонізацією.
Загалом висунена на початку війни інтелектуалістами "Randstaatentheorie" не мала особливого впливу на німецьку східну політику. Оцінюючи акцію Німеччини на теренах Східної Європи, успіх Центральних держав на Східному фронті, зазначимо, що в політиці переважали анексіоністські й експансіоністські тенденції. Розроблені інтелектуалістами концепції слугували лише хорошою ідейною основою для більшої популяризації анексій серед німецької громадської думки.
Німецька політика відкинула шлях, запропонований М.Вебером. Хоча Німеччина взялася за часткове "розчленування Росії", однак вона дотримувалась великодержавної політики. Згодом центральною особою у її формуванні став генерал Л.Людендорф.
"Українська проблема" широко дискутувалася на сторінках німецької періодичної преси. Існували різні погляди на її розв'язання. Найприйнятнішою для українців була теза, що "остаточно і найкраще вирішилося б питання вільної Європи перед українською загрозою після того, як будуть відновлені старі історичні кордони між Україною та Московщиною".
Інший шлях українського питання визначив Г. Кляйнов. Він не заперечував, що Німеччина зацікавлена у виникненні Української держави, але перешкоду для реалізації цього становила відсутність повної соціальної структури серед населення України. На його думку, український народ - це, власне, лише селянство, а національно-свідома інтелігенція проживала лише у містах -"ідеалісти, всілякі теоретики, вчені, письменники та поети".
Професор Кенігсберзького університету Лезіюс пропонував створити Українську державу під егідою Австрії з цісарем Фран-цом Иосифом, а професор Г. Гернер з Кельна наголошував на зв'язку українців із західноєвропейською культурою і висловлював впевненість засвоєння ними її елементів.
Зростання німецьких інтересів України засвідчило й те, що військове міністерство 11 грудня 1915 р. дозволило заснувати Спілку німецьких прихильників українського визвольного руху (товариство "Ukraine"). Вона мала на меті згуртувати широке коло "друзів України" та підтримувати сепаратистські ідеї в Україні. Спілку очолював генерал Людвіг фон Гебзаттель, у північній Німеччині - колишній міністр Е. Ріхтер. У січні 1916 р. почало виходити друкованне видання товариства "Osteuropaische Zukunf" ("Майбутнє Східної Європи"). У передовій статті першого номера часопису зазначалося: "Ми не можемо довго заплющувати очі на факт існування української проблеми, що для Німеччини має величезне і безпосереднє значення".
Однак у Німеччині були політичні сили, які неприхильно ставилися до розв'язання "українського питання". Наприклад, німецькі соціал-демократи, що займали ворожу позицію до Росії та самодержавства, ставилися неприхильно до національних інтересів українців. Вони вважали, що наддніпрянці повинні прагнути до кращої долі в Росії з соціал-демократами інших поневолених народів. Один із лідерів німецької соціал-демократії К. Каутський у праці "Die Vereinigten Staaten Mitteleuropas" ("Сполучені Штати Середньої Європи"), виданій 1916 p., піддав сумніву окремішність української нації, її мови, не був переконаний, чи вона розвинеться і стане літературною, чи й надалі вважатиметься лише діалектом. Тому за такого розуміння питання самостійності України німецькими соціал-демократами українці е могли мати серед своїх прихильників. їх погляд у багатьох справах війни та її цілей повністю збігався з позицією та діями найконсервативніших кіл Німеччини, які також вважали "українське питання" нездійсненною мрією.
Антиукраїнської позиції в "українсько-польському питанні" дотримувалася Партія католицького центру. її члени вважали, що Польща є захисником на Сході західноєвропейської культури, а Німеччина в союзі з Австро-Угорщиною "прокладе дорогу", на якій "воскресне із мертвих католицька нація".
Проте у той період "українське питання" не стало предметом конкретних планів німецької офіційної політики. Офіційний розгляд "українського питання" був для німецької політики радше малореальним і дуже ризикованим, оскільки пов'язувався з ідеєю укладення сепаратного миру з Росією.
В Австро-Угорщині внаслідок загострення політичної й економічної ситуації набувала популярності ідея сепаратного миру з Росією. Водночас австрійські урядові чиновники розуміли, що Росія не погодиться на сепаратний мир за умови відокремлення України. Тому австрійські дипломати розглядали перспективу створення незалежної Української держави як важливий фактор протидії можливості сепаратного миру. Крім цього, уряд Австро-Угорщини планував ввести Конгресову Польщу, а також польські й українські землі Габсбурзької монархії до Польського королівства, яке повинно було стати бар'єром проти німецьких впливів на Сході Європи. Все ж перехрещення польсько-українських національних інтересів, важливість для Австрії "польської карти" відсували "українське питання" на друге місце в австрійській політиці.
Німецькі плани стосовно України узгоджувалися з австро-угорськими про австро-польське розв'язання проблеми Польщі, якій відводили роль буферної держави під німецьким протекторатом, а це неминуче сприяло б подальшій експансії на українські землі. За підписами Вільгельма II і Франца Иосифа II 5 листопада 1916 p. були опубліковані заяви з приводу проголошення Польського Королівства і відокремлення Галичини. Відень у черговий раз пішов назустріч польським устремлінням. Галичині надавалася повна автономія без поділу на українські та польські землі. Фактично це означало, що українці підпадали під повну владу поляків. аяву німецького кайзера й австрійського цісаря у найближчому часі створити незалежну Польщу та надати Галичині автономію галицькі діячі оцінили як санкцію на її колонізацію. Стривожені такою політикою, члени Української парламентської репрезентації 7 листопада 1916 р. скликали нараду, на якій було вирішено, що український народ ніколи не визнає відокремлення Галичини та віддання її під польське панування і ніколи не зречеться права автономії та утворення окремого українського коронного краю в межах Австрії. На знак протесту 8 листопада 1916 р. Загальна Українська Рада здала свої повноваження й оголосила про саморозпуск. У середовищі галицьких політиків запанувала зневіра, у масах обурення чергувалося з розчаруванням.
Смерть цісаря Франца Иосифа І (21 листопада 1916 p.), який був прихильником польської шляхти, і вступ на престол нового імператора Карла вселили в середовище українських політиків нові сподівання. Карл заявив українській делегації, що все, аж до окремої української провінції, буде зроблене на користь українського народу. Однак ці обіцянки імператора були лише фальшивою політичною грою. Відень і надалі продовжував політику польського уряду.
Отже, "українське питання" на міжнародний арені в роки Першої світової війни не було зняте. Український народ почав усвідомлювати, що воно буде розв'язане не внаслідок дипломатичних ходів, а шляхом боротьби за незалежність і самостійність.