Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:4. Українська державницька ідея в діяльності національних діячів

У пропаганді української державницької ідеї та прагненні втілити її в життя ініціаторами були західноукраїнські політичні діячі. Ще напередодні Першої світової війни українські представники вели переговори з віденськими політичними й урядовими діячами стосовно поділу Галичини на західну та східну частини за національною ознакою. Розв'язати це питання вони сподівалися з початком війни. Представники Національно-демократичної, Радикальної та Соціал-демократичної партій створили у Львові 1 серпня 1914 р. Головну українську раду (ГУР), яка повинна була стати єдиним представницьким органам українців в Австро-Угорщині.
У проголошеному маніфесті ГУР наголосила на загарбницькій меті Росії стосовно Галичини і чітко визначила власну політичну позицію. "Історичний ворог України, - зазначалося в маніфесті, - не може спокійно дивитися, що не вся Україна в його руках, що не весь український народ стогне поневолений під його пануванням, що існує частина української землі, де український народ... може жити своїм національним життям... Перемога Росії мала би принести українському народові Австро-Угорської монархії те саме ярмо, в якім стогне ЗО млн. українського народу в Російській імперії. Теперішня хвиля кличе український народ стати однодумно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку. Перевага Австро-Угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України". З такою відозвою до буковинських українців звернувся Союз парламентських та сеймових депутатів Буковини.
ГУР провела переговори з австро-угорським урядом щодо створення національного збройного формування легіону Українських січових стрільців. У легіон записалося 28 тис. добровольців, однак правлячі кола імперії, усвідомлюючи кінцеву мету українців, обмежили чисельність цього військового формування, -воно становило 2,5 тис. вояків. Метою формування легіону було не лише продемонструвати лояльність до Габсбурзької монархії, а й створити інструмент представництва, який мав би стати фактором української дипломатії та політики під час війни, а також після її закінчення.
На території Галичини виникли й інші об'єднання, що були представниками та захисниками українських інтересів. Одне з них створили емігранти з Наддніпрянщини. Так, 4 серпня 1914 р. з ініціативи А. Жука у Львові відбулася нарада емігрантів, у якій взяли участь Д. Донцов, Д. Дорошенко, О. Назарук. Наслідком цієї зустрічі стало створення Союзу визволення України (СВУ), який мав уособлювати від початку діяльності безпартійну політичну репрезентацію інтересів України перед державами Троїстого союзу і загалом перед європейськими державами. Так, 25 серпня за підписом членів СВУ В. Дорошенка, Д. Донцова,
М. Мєлєневського, О. Скорописа-Йолтуховського і А. Жука вийшла відозва "Громадська думка Європи" ("An die oftentliche Meinung Europas"). У ній зазначалося, що лише майбутня самостійна Українська держава зможе стати буфером для-Європи проти Росії, де панує царський режим, і порятує слов'янський світ від згубного впливу панмосковізму.
Члени союзу визволення України вважали його зародком українського уряду і дипломатичним представництвом майбутньої Української держави, а тому мали намір тісно контактувати з державами Троїстого союзу. Від цих держав, на їх думку, можна було одержати матеріальну допомогу, але за умови, що цей борг сплатить у майбутньому самостійна Україна.
СВУ розгорнув широку політичну діяльність, зокрема пропаганду в низці країн світу ідеї створення незалежної України. Відряджені ним спеціальні представники до іноземних держав виконували функції українських послів. Так, у Берліні перебував О.Скоропис-Йолтуховський, у Туреччині - М.Меленевсьий, у Болгарії - Л.Ганкевич, Італії - О.Семенів, у Швеції та Норвегії -О.Назарук, у Швейцарії - Л.Чикаленко. У Відні СВУ видавав часопис "Ukrainische Nachrichten" ("Українські вісті"), у Лозанні -"La Revue ukraininne" ("Український огляд"). Поряд з періодичними виданнями було видано значну кількість видань про Україну німецькою, французькою, англійською, італійською, угорською, шведською, хорватською, чеською, болгарською мовами. Серед них - інформаційні повідомлення про Україну загалом, нариси про історію України, російсько-українські відносини, видання на різноманітні теми тогочасного політичного життя, у тому числі праці "Ukraine. Land und Volk" ("Україна. Земля і люди") С.Рудницького, "Geschichte der Ukraine" ("Історія України") М. Грушевського.
Союз визволення України розгорнув і усну пропаганду українського питання. Українські вчені читали публічні лекції з українських проблем. У Німеччині й інших державах проводили анкетування, залучали до лекційної діяльності вчених іноземних держав.
Пропагандистська діяльність Союзу визволення України в європейських державах дала певні результати: європейська преса заговорила про Україну, українські проблеми викликали інтерес серед громадськості Німеччини, Болгарії, Румунії та інших держав. Союз, з одного боку, зазнавав труднощів у взаєминах з австрійським урядом, оскільки він здебільшого орієнтувався на майбутню Польщу, а не на Німеччину. З іншого - з окремими галицькими діячами у нього склалися напружені відносини, хоча загалом Союз працював у повному контакті зі Загальною Українською Радою. Зрештою, австрійський уряд не хотів розуміти далекосяжних планів СВУ. Така позиція Австрії весною 1915 р. призвела, зрештою, до розриву Союзу визволення України з офіційними австро-угорськими колами. Як згодом висловився один з лідерів СВУ О. Скоропис-Йолтуховський, "мрію про провідну історичну роль Австрії у відродженні самостійної Української держави довелося здати в архів". Одночасно припинив співпрацю із Союзом і німецький уряд. Лише уряд Туреччини запевняв, що якщо Росія зазнає поразки у війні, то "уряд оттоманський допоможе українському народові створити незалежну державу".
Найбільшим успіхом у діяльності СВУ можна вважати його роботу в таборах військовополонених на території Німеччини й Австрії, де утримували десятки тисяч українців - вояків російської армії. Йому вдалося домогтися, що військовополонених українців зосереджували у спеціальних таборах, головними з яких були Фрайштадт і Дуна-Сердетель в Австрії та Раштат, Зальцведель і Вецляр у Німеччині. В 1917 р. вдалося організувати спеціальні табори для полонених українських офіцерів у Ганновер-Гмінден (Німеччина) і Йозефштадті (Австрія). Широка пропагандистська і просвітницька діяльність у таборах військовополонених на території Австро-Угорщини і Німеччини пробуджувала національну свідомість українців, спонукала до боротьби за незалежність України. У 1918 р. з них були сформовані українські дивізії сіро-та синьожупанників.
Український рух переходив у нову фазу в справі завоювання права на відродження національної державності. "Українське питання" стало актуальною проблемою міжнародного життя.