Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:1. Вихід України на міжнародну арену в добу Центральної Ради

Наслідки Першої світової війни змінили всю систему міжнародних відносин. Зазнали поразки Німеччина та її союзники, не витримали напруження війни й розпалися Австро-Угорська монархія та Російська імперія. На політичній карті Європи з'явилися нові держави, у тому числі Українська держава, яка вийшла на міжнародну політичну арену.
Перший досвід міжнародних відносин України пов'язаний з діяльністю Центральної Ради, що утворилася в Києві 4(17) березня 1917 р., після перемога Лютневої революції і повалення самодержавства в Росії. Зовнішню політику Центральної Ради умовно можна поділити на три етапи. Перший охоплював період від заснування до середини листопада 1917 р. На цьому етапі майже всі зовнішньополітичні заходи Центральної Ради були скеровані на налагодження взаємин з Росією. Другий етап тривав від утворення Української Народної Республіки до початку січня 1918 р. Звідси фактично розпочинається самостійна міжнародна діяльність УНР, спрямована на здобуття прихильності й визнання з боку держав Антанти, насамперед, Англії та Франції. Від початку січня 1918 р. й до часу припинення діяльності Центральної Ради у квітні 1918 р. тривав третій етап, коли відбулася переорієнтація зовнішньої політики на Німеччину.
Українсько-російські відносини
Українська Центральна Рада відразу після утворення стала на шлях боротьби за визнання автономії України у складі нової Російської федерації. Вимоги автономії відстоював визначний лідер українського визвольного руху М. Грушевський, хоча ця автономія, за його уявленнями, наближалася до державної самостійності. Голову Центральної Ради-підтримувала більшість українських політичних діячів, які об'єктивно оцінювали поділ сил всередині колишньої імперії. Лише невелика група послідовників М. Міхновського відстоювала гасло самостійності України. Але спроби реалізації цього гасла загрожували міжетнічною війною і мільйонами жертв.
У травні - липні 1917 р. тривали переговори між Центральною Радою і російським Тимчасовим урядом щодо визнання автономії України й визначення компетенції українського уряду та кордонів підконтрольної йому території.
Розбудовуючи державність України, Центральна Рада з самого початку визначила питання про її кордони. Україна повинна була постати на землях, де українське населення становило більшість. Це було дев'ять губерній (Херсонська, Катеринославська, Харківська, Подільська, Волинська, Київська, Полтавська, Чернігівська і північна частина у складі трьох повітів Таврійської), а також Кубанська область, Холмська губернія, деякі повіти Воронезької, Курської, Ставропольської, Чорноморської і Бессарабської губерній..Коли у травні 1917 р. делегація Центральної Ради на чолі з В. Винниченком приїхала в Петроград на переговори, кордони України стали предметом найгострішої суперечки. Вимагаючи визначити їх за етнографічним принципом, В.Винниченко подав офіційні довідки Академії наук про розселення українців за переписом 1897 р. Однак вони не були взяті до уваги комісією експертів, якій Тимчасовий уряд доручив розглянути це питання.
Українська делегація передала також голові Тимчасового уряду, князю Г. Львову, меморандум, в якому інформувалося про утворення Центральної Ради й вимагалося надати Україні автономію. Однак Тимчасовий уряд відмовив Центральній Раді у її вимогах, посилаючись на те, що ані Тимчасовий уряд не мав таких повноважень, ані Центральна Рада не представляла інтереси всього українського народу. І хоча Тимчасовий уряд до цього часу уже визнав незалежність Польщі та Фінляндії, українцям запропонували чекати до скликання Установчих зборів. На той час ідею автономії України не підтримала жодна політична сила
Росії.
Відмова Тимчасового уряду у проголошенні автономії України змусила Центральну Раду вжити односторонніх заходів для практичного її утвердження. Фактично автономія України булла проголошена у І Універсалі 10 (23) червня 1917р., який декларував суверенність українського народу на своїй землі, без відокремлення від Росії. Центральна Рада 15 (28) червня сформувала виконавчий орган - Генеральний Секретаріат, який очолив В.Винниченко. Проголошення І Універсалу й утворення Генерального секретаріату змусили Тимчасовий уряд піти на компроміс. Щоб попередити наростання національно-визвольного руху, більшість міністрів почали відстоювати думку про те, щоб надати українському народові державні права. І хоча кадети дотримувалися позиції "єдиної і неподільної Росії", Тимчасовий уряд погодився на надання Україні автономії й утворення виконавчого органу Центральної Ради - Генерального Секретаріату. Однак сфера дії українського уряду була обмежена територією п'яти губерній - Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і частково Чернігівської. Тільки після падіння Тимчасового уряду Центральна Рада в односторонньому порядку поширила свою владу на землі, де українці переважали, - на Херсонщину, Кате-ринославщину, Харківщину, Північну Таврію, тимчасово окуповану австро-німецькими військами Холмщину, а також на південні повіти Курської та Воронезької губерній.
Організація відносин з Росією й іншими народами колишньої царської Росії зосереджувалася в цей період у генеральному секретаріаті міжнаціональних справ, який спочатку очолював С.Єфремов, а наприкінці липня - О. Шульгін. Вже сама назва цього органу засвідчила, що його діяльність була спрямована не на розвиток міжнародних зв'язків, а на врегулювання міжетнічних відносин в Україні. Тому одним із перших починань генерального секретаріату міжнаціональних справ було скликання конгресу народів колишньої Росії, який відбувся в Києві 23 вересня 1917 р. Конгрес висловився за федеративний устрій Росії з широкою автономією всіх народів у сфері культурно-освітнього та економічного життя. Конгрес надзвичайно підніс престиж Центральної Ради між усіма народами колишньої царської Росії, що, зрештою, викликало незадоволення Тимчасового уряду та сил, що обрали позиції "єдиної і неподільної" Росії. Центральна Рада поважала право інших народів на самовизначення. Так, враховуючи волю населення Бессарабської губернії, зокрема й українського, що на демократичних засадах обрало членів крайового парламенту (Сфатул Церій), Центральна Рада не висловила претензій на частину цієї території. Вона визнала право самостійного існування обраної козаками Кубанської Ради.
Проголошення Української Народної Республіки 7 (20) листопада 1917 р. Центральною Радою не означало, що вона пориває з Росією. Вона сподівалася, що спільними зусиллями УНР, Кубанська область, Бессарабія та всі інші державні утворення, які розташовуватимуться на території колишньої імперії, домовляться з Раднаркомом про утворення єдиної Російської федерації. Але домовлятись більшовики не бажали. Формально визнаючи право нації на самовизначення, вони надалі прагнули знищити як "контрреволюційні" всі регіональні уряди, що виникли в Росії, щоб відтворити централізовану Російську державу. З другої половини листопада 1917 р. радянські війська почали наступ на Україну.
Тактика Раднаркому в Україні була достатньо гнучкою. Він не йшов на пряму конфронтацію з національним рухом і формально не заперечував здобутків державотворення. Всі зусилля спрямовувалися на утворення квазідержавних органів під суворим партійним контролем. У Харкові 12 (25) грудня 1917 р. було проголошено радянську владу в Україні. Назва держави не змінювалася. Назву уряду (Народний секретаріат) скопіювали не з московського Раднаркому, а з київського Генерального Секретаріату.
Після утворення в Україні радянського уряду Раднарком зняв свої заперечення щодо кордонів України у тій формі, в якій їх визначила Центральна Рада. Зрештою, це було заслугою не Раднаркому, а національно-визвольного руху.
Україна і держави Антанти
Взаємовідносини України з іншими державами і народами колишньої царської Росії були формально внутрішніми відносинами. Однак влітку 1917 р. Центральна Рада почала налагоджувати закордонні зв'язки. Цілком зрозуміло, що пов'язувати свою долю з державами, приреченими на поразку у світовій війні (не викликало сумніву, що ними стануть Німеччина й Австро-Угорщина після вступу 1917 р. у війну США), було б для України необачним. Отже, необхідно було чекати загального миру, і водночас забезпечити оборону проти можливого німецького наступу на Україну. Зрештою, голова Центральної Ради розумів, що реакційні уряди Центральних держав не сприятимуть широким суспільним реформам, насамперед земельній, на здійснення якої чекало українське селянство.
Погляди Центральної Ради в політиці міжнародних відносин були спрямовані на держави Антанти. З огляду на це видається дивною антиукраїнська політика Росії як одного з її членів, про що сказав В. Винниченко в інтерв'ю кореспондентові паризької газети "Ль'Ентрансіжан" у середині серпня 1917 р. у Петрограді. Він наголошував на вагомості України ("нас ЗО мільйонів!"), потребі для неї автономії, на тому, що 3 млн українських вояків російської армії перебувають на Південно-Західному фронті, який простягнувся на території України. Російський Тимчасовий уряд не визнавав автономії України, проголошеної першим Універсалом. За словами В.Винниченка, така політика російського уряду призведе до того, що дехто з українців буде "поглядати" в бік Австрії та Німеччини. Врешті він додав: "Не приховую, що в Центральній Раді є якесь число германофілів. Але їх так мало, що вони не мають жодного значення".
У налагодженні контактів з Україною були зацікавлені також держави Антанти, адже російська революція й падіння царизму в березні 1917 р. значно послабили й ускладнили їх становище. Щоправда, вже 17 березня 1917 р. Міністр закордонних справ Тимчасового уряду П. Мілюков запевнив союзників, що Росія буде дотримуватися міжнародних договорів, підписаних царським урядом. Запевнення Тимчасового уряду дещо заспокоїли Англію та Францію, тому Антанта вважала своїм обов'язком допомогти Росії продовжувати війну на східному фронті, де Австро-Угорщина і Німеччина зосередили понад мільйонну армію. Можна допустити, що якби Росія вийшла з війни і дивізії зі східного фронту перекинули на західний, то хід війни був би вирішений на користь держав Четвірного Союзу. Американська допомога й американські війська в Європі могли дати ефект лише навесні 1918 р. Отже, до цього часу державам Антанти необхідно було витримати східний фронт.
До революції і в перші її тижні держави Антанти були мало проінформовані про український національний рух і майже ним не цікавилися. Зрештою, якусь думку про українців важко було скласти, бо й самі українці не мали єдиної концепції своїх прагнень.
Зацікавлення Антанти подіями в Україні починає зростати з квітня 1917р., коли на Захід прийшло повідомлення про Український національний конгрес та його рішення боротися за автономію України у складі Російської Федерації. У цей період на Україну звернули увагу держави Антанти, які сподівалися, що Україна стане їх союзником у війні проти Четвірного Союзу. На таку позицію країн Антанти вплинули також рапорти військових місій про революціонізацію російської армії і послаблення внаслідок цього її бойового духу. Антанта тепер покладала надію на Україну й "українізовані полки", бойовий стан яких був достатньо високим.
Безпосередні контакти розпочалися влітку 1917 p., коли до Києва почали прибувати представники Антанти. Першим відвідав Центральну Раду у липні 1917 р. аташе японського посольства у Петрограді Ашіда. У серпні тодішній секретар міжнаціональних справ О. Шульгін зустрічався в Петрограді з французьким послом у Росії Ж. Нуленсом. Французи пропонували фінансову і технічну допомогу Україні за умови продовження війни з державами Четвірного Союзу. Нуленс висловився проти автономії України і не радив українцям ускладнювати ситуації Тимчасовому уряду. З напівофіційною місією 16 серпня 1917 р. до Києва прибув французький журналіст Жан Пеліссьє, який за дорученням Міністерства закордонних справ Франції повинен був зібрати відомості про український національний рух.
Жан Пеліссьє поставився до свого завдання з великою відповідальністю. Впродовж трьох тижнів, від 16 серпня до 8 вересня 1917 р., перебуваючи в Києві, він збирав інформацію. Цим часом Пеліссьє зустрічався з лідерами українського національного руху М. Грушевським, В. Винниченком, О. Шульгіним, С. Петлюрою, М. Туган-Барановським, Д. Дорошенком, С. Єфремовим, В. Ле-онтовичем, Л. Старицькою-Черняхівською, з представниками національних меншин М. Рафесом, С. Рудницьким, В. Зайцевим, О. Шульгіним, з чехами, з членами французької колонії в Києві та ін. Повернувшись до Петрограда, Жан Пеліссьє написав докладний звіт, в якому висвітлив "українське питання" в історичному та політичному аспектах. До звіту він додав низку документів, серед яких були інтерв'ю з названими діячами, документи про кордони України, пропаганду "українського питання", роль церкви в національно-визвольному русі в Україні, відомості про національний і партійний склад Центральної Ради, а також перекладені французькою мовою документи, прийняті Центральною Радою. На жаль, у політичному відділі Міністерства закордонних справ у Парижі цей звіт отримали лише на початку грудня, коли ситуація в Україні стала зовсім іншою.
На початку жовтня 1917 р. до Києва приїхав керівник французької військової місії в Росії генерал Ніссель. Ставлячись негативно до українських проблем, він відмовився відвідати Генеральний Секретаріат. Але, будучи зацікавленими в підтримці Антанти, члени Генерального Секретаріату відвідали його у консульстві Франції. За дорученням Нісселя у Києві залишився французький представник при штабі Південно-Західного фронту генерал Табуї, який повинен був підтримувати постійний зв'язок з урядом України - Генеральним Секретаріатом. Представники французької місії помітили слабкість Центральної Ради у недостатньому зв'язку з народними масами, тому радили негайно провести загальні вибори до українського парламенту. На жаль, українські соціалістичні партії, з яких здебільшого склалася Центральна Рада, сумнівались у перемозі на виборах й тому їх відсунули.
Самостійна міжнародна діяльність Центральної Ради розпочалася лише після проголошення III Універсалу. Хоча з погляду міжнародного права УНР ще залишалася складовою частиною Росії, однак той факт, що Центральна Рада не визнала більшовицького уряду в Петрограді, а Російська імперія перестала існувати, відкривав нові можливості для міжнародних відносин.
О. Шульгін 27 листопада (9 грудня) 1917 р. уперше звернувся з офіційною нотою до урядів Антанти, в якій повідомив про брак у Росії центральної влади, а також про те, що Генеральний Секретаріат є повноцінним незалежним урядом. На основі заяв Секретаріату міжнаціональних справ головним зовнішньополітичним завданням було домогтися міжнародної підтримки своєї діяльності. Йшлося, насамперед, про зовнішню військову та фінансову допомогу для зміцнення української державності й боротьби з агресією радянської Росії. Проте одностайності про зовнішньополітичні пріоритети у Києві не було. Перші дипломатичні кроки України суттєво послаблювалися внутрішньою боротьбою у Центральній Раді щодо питання, на кого орієнтуватися: на держави Антанти чи на держави Четвірного Союзу.
У цей період пріоритетом зовнішньої політики України було проголошено боротьбу за загальний мир "без анексій і контрибуцій". Генеральний Секретаріат 11 (24) грудня 1917 р. звернувся до всіх воюючих і нейтральних держав із офіційною нотою, в якій закликав уряди всіх країн негайно припинити бойові дії та скликати мирну конференцію. Гуманна місія припинення світової війни, що її добровільно перебрала на себе Центральна Рада, була не під силу українській дипломатії. Водночас потрібність цієї ініціативи з закликами російського Раднаркому призвела до настороженості та недовіри у країн Антанти та США.
Дивною для країн Антанти виявилася вимога Центральної Ради, щоб Антанта визнала українську державність в обмін на її згоду продовжувати війну з Німеччиною. Про це, зокрема, йшлося ще на початку грудня під час зустрічі В. Винниченка з французьким представником при штабі Південно-Західного фронту генералом Ж. Табуї.
В країнах Антанти негативно ставилися до українського націоналістичного руху. Він сприймався як німецько-австрійський вибір, спрямований на послаблення Антанти й США. їх національним інтересам відповідало збереження Росії, а "українське питання" розглядалося лише як внутрішня проблема Росії. Росія була союзником у Першій світовій війні, а після війни повинна була стати головною противагою відродженню німецького імперіалізму. Крім цього, країни Антанти і США недооцінили спроможність більшовиків утриматися при владі. Отже, вони не бачили потреби розчленовувати Росію. Однак одностайності серед західних політиків і дипломатів у поглядах на Україну не було. Інколи вони висловлювались за визнання незалежності України. Після повалення Тимчасового уряду в Петрограді та проголошення Третім Універсалом Української Народної Республіки зацікавлення Антанти Україною значно зросло. Так, у листопаді 1917 p. із генеральним секретарем фінансів УНР X. Барановсь-ким вів переговори французький посол у Петрограді Ж. Нуленс. Від імені французьких промисловців він запропонував українській державі позику на придбання необхідного військового спорядження. На жаль, Центральна Рада запідозрила "нечистий намір французьких капіталістів" і пропозицію відкинула.
Після вбивства російського генерала М. Духоніна в Могильові та більшовизації Ставки російської армії у грудні 1917 р. зі Ставки до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії. Київ став осередком дипломатичних переговорів Антанти.
Прихід до влади більшовиків у Росії та здійснені ними заходи у питанні переговорів з Німеччиною надзвичайно ускладнили ситуацію. Окрім того, Україна вимагала її визнання на міжнародному рівні. Але ні Франція, ні Англія певного погляду на "українське питання" не вибороли, хоча французький уряд схилявся підтримати прагнення України з тим, щоб вона не потрапила під вплив Німеччини або більшовиків. Однак метою все-таки залишалося прагнення відновити Російську державу.
Водночас Українська Народна Республіка активізувала міжнародну діяльність і домагалася свого визнання. Посла Франції в Україні генерала Ж. Табуї на початку грудня прийняв голова Генерального Секретаріату УНР В. Винниченко у присутності генеральних секретарів: закордонних справ О. Шульгіна, фінансів - X. Барановського, юстиції - М. Ткаченка, шляхів - В. Єщенка, пошти і телеграфу - М. Шаповала, постачання - М. Ковалевсь-кого. На зустрічі порушувалося питання визнання України французьким урядом.
Основою для подальших старань у справі визнання стала нота Генерального Секретаріату від 9 грудня 1917 р. до урядів Антанти, в якій О. Шульгін повідомляв: через відсутність у Росії центральної влади, яку визнавали б усі російські федерації, Генеральний Секретаріат України є повним і незалежним урядом.
Ситуація в Україні погіршувалася з кожним днем і вимагала розв'язання. З огляду на це 18 грудня 1917 р. представник Франції Табуї за дорученням французького уряду спеціальною нотою встановив офіційні відносини Франції з Україною і обіцяв допомогу. Позиції визнання України як нової держави, однак не торкаючись питання її незалежності від Росії, дотримувався прем'єр-міністр Франції Клемансо. Водночас Раднарком РРФСР домагався, щоб Антанта зберігала нейтралітет стосовно України.
Турботу з приводу подій в Україні почав виявляти англійський уряд. На його пропозицію 23 грудня 1917 р. у Парижі було проведено англо-французьку конференцію в справі України. Конференція виявила, що ні британський, ані французький уряди недостатньо знають ситуацію в Україні й, отже, не можуть її належно оцінити. Тому конференція вирішила надати допомогу Україні, але ще не визнавати її уряду. На конференції було також підписано таємну англо-французьку конвенцію у справі дій на Півдні Росії. Територію Півдня Росії було поділено на англійську (Дон, Кавказ, Закавказзя і Курдистан) і французьку (Україна, Крим, Бессарабія) зони впливу. Країни Антанти загалом і надалі будуть дотримуватися русофільського курсу. Така позиція не могла викликати задоволення в українських урядових колах. Загострилися відносини між французьким представництвом і українським урядом, пом'якшити які могло лише визнання УНР.
Рішенням французького уряду генерал Ж. Табуї 26 грудня 1917 р. був призначений комісаром при Генеральному Секретаріаті України, якому він вручив офіційне повідомлення про це З січня 1918 р. В. Винниченко 4 січня 1918 р. в урочистій обстановці прийняв дипломатичних представників Франції. Під час прийому Ж. Табуї зробив заяву: " Я запевняю Вас у тому, що Франція, яка робить цей урочистий жест, підтримає усіма силами, матеріально і морально, всі зусилля, які робитиме Українська Республіка, щоб іти тим шляхом, який накреслили собі союзники і яким вони далі непохитно йтимуть у повній свідомості свого обов'язку і свого права перед демократіями світу і людства".
Зрештою, цього дня французький уряд визнав офіційно український уряд як "де факто незалежний уряд". Міністерство закордонних справ Франції 9 січня 1918 р. повідомило про офіційне визнання незалежності України.
Через декілька днів незалежність України визнала Великобританія. Вона призначила своїм представником в Україні тодішнього генерального консула в Одесі Пінктона Баге, котрий переїхав до Києва. У переговорах представником Великобританії був також англійський офіцер Ф. Вільямс. Представник британського уряду, передаючи В. Винниченку грамоту про своє призначення, зазначив, що уряд Його Королівської Величності підтримав всіма силами уряд України в додержанні порядку і в боротьбі з державами Четвірного Союзу, ворогами демократії і гуманізму.
Отже, представники Антанти намагалися втримати фронт держав Четвірного Союзу за допомогою України. Військовою силою для цього повинні були стати зукраїнізовані військові сили Пів-денно-Західного фронту, чехословацького корпусу, що тоді перебував на території України, та частини польського корпусу генерала Довбор-Мусніцького.
Однак визнання України і теоретичні обіцянки Антанти у справі допомоги їй значно запізнилися. Тоді російські більшовики розпочали переговори з Німеччиною про "мир без анексії і контрибуції". Фронт швидко розпадався. В Україні більшовики проводили шалену пропаганду проти непопулярної війни та Центральної Ради. Польські військові з'єднання претендували на українські території Волині та Полісся. В таких умовах Україні потрібна була реальна допомога, а не теоретичні обіцянки. Коли Антанта вимагала продовження війни проти Четвірного Союзу, то Україна не мала жодних засобів, щоб стримати наступ більшовиків і зберегти власну державність.
У цей надзвичайно складний час Україна шукала виходу зі ситуації, що склалася. Насамперед, виникла загроза повної більшовицької окупації України і закріплення її через укладення миру з Німеччиною на переговорах у Бресті, де більшовики хотіли представляти всі народи колишньої царської Росії. Тоді Україна вирішила взяти участь у переговорах із Німеччиною.
Україна й держави Четвірного Союзу. Брестський мир
Улітку і восени 1917 р. у періодичній пресі широко висвітлювалось "українське питання". З одного боку, німецька преса писала: все, що діється в Україні, - це "інтрига Антанти", "Україна стає колонією Франції". З іншого - російські газети намагалися довести, що український національний рух створений австрійцями і німцями, а українські національні діячі - зрадники та їх агенти. Як зазначалось в публікаціях, Німеччина хоче створити самостійну Україну з метою послаблення Росії й усунення з політичної арени Польщі, від котрої Україна домагатиметься своїх етнічних територій. Тобто проголошення УНР - це "німецька інтрига". Насправді Німеччина й Австро-Угорщина таких планів не мали. Сепаратизм послаблював держави обох блоків.
Німецький уряд уперше обговорював "українське питання" на початку серпня 1917 р. У прийнятому рішенні було зазначено, що таке питання існує, тому необхідно здобути прихильність українського національного руху. Однак про жодне визнання незалежності України в той час не йшлося.
Знову німецький уряд обговорював "українське питання" у грудні 1917 р., коли вже розпочалися у Бресті російсько-німецькі переговори. Політику німецького уряду 20 грудня сформулював державний секретар Р. фон Кюльман: "В час, коли Антанта, мабуть, уже вислала своїх представників до Києва, імперський уряд не має наміру визнати незалежності Фінляндії й України, хіба що у випадку, коли таке визнання наступить з боку російського уряду". Тобто "українське питання" - внутрішня справа Росії. Росія, зрештою, і прагнула виступати на переговорах від імені всіх народів колишньої царської імперії, зокрема й від українського. Щоб не допустити цього, Україна й взяла участь у брестських переговорах.
Перед тим як розпочати переговори, 2 грудня 1917 р. Росія і Німеччина підписали Угоду про перемир'я. У Брест 9 (22) грудня прибула більшовицька делегація на чолі з Л. Троцьким. Вона оголосила, що представляє всі народи колишньої Росії.
Центральна Рада, дізнавшись про це, надіслала до держав Четвірного Союзу ноту протесту. У відповіді на ноту зазначалося, що держави Четвірного Союзу хотіли б також бачити у Бресті українську делегацію, і така делегація була сформована. її очолив український есер В. Голубович, членами делегації були М.Любинський, М.Полоз, О.Севрюк, соціал-демократ М.Ле-вицький і С.Остапенко. Перед виїздом у Брест з делегацією зустрічався голова Центральної Ради. М.Грушевський. Він дав інструкцію стосовно складу Української Народної Республіки (Східна Галичина, Буковина, Закарпаття, Холмщина), щоб жодного клаптика української землі не залишилося під чужоземним пануванням. У випадку коли б Австро-Угорщина не погодилася поступатися українськими землями, що їй належали, треба домагатися створення з українських земель, що входили до Австро-Угорщини, окремого коронного краю з широкою автономією.
На переговорах у Бресті були присутні: від Німеччини - державний секретар закордонних справ фон Кюльман і його заступник начальник штабу східної групи німецьких військ М.Гофман; від Австро-Угорщини - міністр закордонних справ О.Чернін; від Болгарії - міністр юстиції Попов і генерал П.Ганчев (згодом Попова замінив голова ради міністрів В.Родославов); від Туреччини - посол у Берліні Ібрагім Гаккі й державний секретар закордонних справ Ахмет Мессіні, згодом прибув сам великий візир Талаат. У складі делегації Росії, окрім Л. Троцького, були також А. Иоффе, Л. Каменев та ін.
Як повідомила після прибуття у Брест українська делегація генерала М. Гофмана, що вона не має нічого спільного з російським більшовизмом. Водночас делегація заявила представнику російської делегації Л. Каменеву, що Україна не визнає Раднарком всеросійським урядом.
Окрему заяву зробив голова австро-угорської делегації граф О.Чернін. Як зазначив, під час перемир'я делегація більшовицького російського уряду заявила, що представляє всю Росію; а тепер, коли вона визнала за Україною право на самовизначення, немає жодних заперечень стосовно участі делегатів України в переговорах.
Українська делегація 24 грудня 1917 р. (6 січня 1918 р.) розпочала переговори у Бресті. Вона вимагала визнання України як самостійної держави, без чого не вважала можливим приступити до переговорів про мир. Умовою миру було приєднання до України Холмщини та проведення плебісциту у Східній Галичині, Буковині й Закарпатті. Австро-Угорщина не погоджувалася віддати Галичину та Буковину Україні - це ускладнювало б відносини Австро-Угорщини з Польщею. Водночас вона погоджувалась за певних умов визнати незалежність УНР. Головними з цих умов були: визнання старих кордонів між Австро-Угорщиною й Україною, а також офіційне проголошення незалежності УНР.
Уміле проведення українською делегацією переговорів привело до того, що вже 28 грудня самостійність української делегації визнали країни Четвірного Союзу та делегація радянської Росії. Це була перша перемога.
Делегація УНР продовжувала вимагати приєднання до України українських земель, які входили до Австро-Угорщини. Здавалося, переговори зайшли у безвихідь. Внаслідок погіршення внутрішнього і міжнародного становища Австро-Угорщини О.Чернін змушений був звернутися за інструкціями до Відня. Питання розглядали 9 січня на засіданні Коронної ради. Після гострих суперечок стосовно пропозиції австрійського міністра Бурі-яна було прийняте компромісне рішення: погодитися з вимогою української делегації, за винятком питання про самовизначення Закарпатської України, але стосовно українських земель, що перебували у складі Австро-Угорщини, підписати таємний договір.
За пропозицією Л. Троцького на переговорах у Бресті 5(18) січня 1918 р. було зроблено перерву, під час якої відбувалась активна підготовка кожної делегації до нового етапу переговорів. Щоб зміцнити свої позиції в питанні Галичини, українська делегація вирішила заручитися меморандумом галичан про їхні вимоги. Його виготовив М. Лозинський. У меморандумі йшлося про об'єднання українських земель Австро-Угорщини в коронний край.
У цей період становище в Україні змінилося. Після проголошення 12 (25) грудня радянської влади в Україні виникло двовладдя: Центральна Рада в Києві та Центральний виконавчий комітет Рад у Харкові. Більшовицький уряд, що утворився в Харкові, негайно розпочав збройну боротьбу проти Центральної Ради, здійснюючи наступ на Київ. ЦВК Рад України у Харкові ЗО грудня 1917 р. ухвалив не визнавати умов миру, підписаного делегацією Центральної Ради, і вислати до Бреста свою делегацію у складі голови ЦВК Рад України Ю. Медведева та народного секретаря військових справ В. Шахрая.
З 9 до 12 (з 22 до 25) січня 1918р. тривали засідання Центрально Ради в Києві, на яких обговорювали питання незалежності. В ніч на 25 січня було проголошено Четвертий Універсал, за яким Україна ставала незалежною республікою. Центральна Рада в умовах наступу на Київ обговорювала найрадикальніші закони про ліквідацію права власності на землю, про демобілізацію. Прийняттям цих законів вона хотіла допомогти делегації у Бресті підписати мирний договір від імені реально існуючого уряду.
Було визначено також новий склад делегації УНР, до якої належали О. Севрюк, М. Левитський і М. Любинський.
Українська делегація 16 (29) січня виїхала до Бреста, де опинилася у надзвичайно важкому становищі: не було зв'язку зі своїм урядом і навіть певності, чи існує цей уряд. Окрім того, Л.Троцький заявив, що більша частина України підпорядковується Харківському Народному Секретаріату, вплив Центральної Ради зменшився, а тому вимагав визнати Народний секретаріат дійсним урядом України.
Вісімнадцятого січня (1 лютого) 1918 р. відбулося перше після перерви пленарне засідання на переговорах у Бресті. Багато такту і дипломатичного хисту виявили на переговорах О.Севрюк і М.Любинський, які зуміли відстояти права Української Народної Республіки. Промову М. Любинського генерал М. Гофман називав у своїх спогадах "надзвичайно красномовною". Спробу Л.Троцького опротестувати докази М. Любинського представники Четвірного Союзу знехтували. О. Чернін, що головував на засіданнях від імені держав Четвірного Союзу, оголосив офіційну декларацію, за якою Україна була визнана самостійною державою.
Питання підписання мирного договору з Україною 22-23 січня (5-6 лютого) 1918р. Державні Ради Німеччини й Австро-Угорщини розглядали на спільному засіданні в Берліні і вирішили його підписати. Прийняли також рішення надати Україні військову і технічну допомогу, якщо вона її проситиме, і задовольнити спроби України створити окрему автономію з українських земель Галичини і Буковини в складі Австро-Угорщини за умови, що такий договір буде таємним. У ніч з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого) 1918 р. мирний договір між Україною та державами Четвірного Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) був підписаний.
Брестський мирний договір мав десять статтей: у першій статті йшлося про визнання самостійності України; друга визначала її кордони; третя встановлювала порядок евакуації союзних військ; четверта описувала дипломатичні зв'язки України з державами Четвірного Союзу; п'ята розв'язувала питання про відмову сторін від воєнних контрибуцій; шоста регулювала питання військовополонених; сьома регулювала господарські справи (взаємне постачання хліборобських і промислових "лишків", зокрема постачання Україною 1 млн т зерна, м'яса, круп до 1 липня 1918 p.); десята стверджувала автентичність усіх текстів договору.
Брестський мирний договір містив таємну статтю про поділ Галичини на польську й українську та об'єднання української Галичини з Буковиною в один коронний край. Додатковими умовами Брестського мирного договору були збройна допомога УНР у боротьбі проти більшовицьких військ в Україні та позика їй на суму 1 млрд крб. Мала Рада УНР 17 березня 1918 р. ратифікувала Брестський мирний договір і "зобов'язалась виконувати твердо та неухильно" його статті у майбутньому.
В українській історичній літературі досі дискутується питання про доцільність укладення Центральною Радою сепаратного миру з країнами Четвірного Союзу. Висловлювалися взаємно протилежні погляди: одні оцінювали укладений мир як "велике дипломатичне досягнення Центральної Ради". Підставою для таких оцінок став факт, що за Брестським миром країни Четвірного Союзу визнали де-юре незалежність і кордони України. Молода українська держава вперше у XX ст. виступила суб'єктом міжнародного права. Інші вважали, що сепаратним миром українські політики посилили антиукраїнські настрої в державах Антанти і США, а це завдало непоправного удару українській справі на міжнародній арені.
Мирний договір у Бресті був вигідний для його учасників і означав для всіх народів кінець світової війни. З боку Центральної Ради це була відчайдушна спроба врятувати українську державність. У першій чверті XX ст. Європа виявилася розділеною на антагоністичні військово-політичні блоки. Як і багатьом іншим "малим" або новоутвореним державам, Україні довелося вибирати між ворогуючими угрупованнями. Революційні потрясіння в Росії та небажання більшовиків погодитися з існуванням самостійної України ще більше ускладнили непросте становище УНР. До укладання миру Центральну Раду спонукали не проні-мецькі симпатії її лідерів, а об'єктивна внутрішня ситуація, що склалася на той час. Без зовнішньої підтримки Центральній Раді й українському урядові не вистачало сил одночасно захищатися від більшовиків і протистояти державам Четвірного Союзу. Мир з Німеччиною Центральна Рада уклала, коли остаточно зрозуміла, шо на практичну допомогу від Антанти надіятися не можна.
Лише Німеччина та її союзники виявили готовність визнати УНР і вжити практичних заходів для її підтримки.
Німеччина й Австро-Угорщина, у свою чергу, використали цей акт на власну користь. Підтримавши УНР, вони ослабляли політичного суперника - Росію, піднімали Польшу, що відроджувалася, поширювали свої впливи у Східній Європі, розв'язували для себе продовольчу і сировинну проблеми.
Брестський мирний договір між Україною і державами Четвір-ного Союзу був сприйнятий на міжнародній арені неоднозначно. Як відомо, Англія і Франція визнали Центральну Раду ще у грудні 1917 р. Лідери національно-визвольної боротьби слов'янських народів теж схвалювали дії УНР. Авторитет Центральної Ради на міжнародній арені зріс після того, як вона рішуче змінила зовнішньополітичний курс на Німеччину й Австро-Угорщину. Здавалося, що ці країни допоможуть Україні зберегти державність. Антанта і слов'янський світ чекали від УНР продовження війни проти Чет-вірного Союзу, розглядаючи Україну в складі Росії, а для керівників УНР основним було збереження суверенітету. Вони шукали захисту державності, і на початку 1918 р. договір з Четвірним Союзом був, за висловом В. Винниченка, спасінням України.
Україна та слов'янські народи
У слов'янському світі здебільшого позитивно сприйняли факт відновлення української державності, незважаючи на певні русофільські настрої, зокрема в Чехії, Болгарії. У листопаді 1917 p., коли Третім Універсалом була проголошена УНР, у Києві перебував голова революційного уряду майбутньої незалежної Чехо-словаччини професор Т. Масарик. У переговорах із М. Грушев-ським було досягнуто домовленості, що Україна визнає майбутню незалежну Чехословацьку Республіку, а Чехія визнала УНР як складову Російської Федерації. Т. Масарик сподівався, що стабілізація становища в Україні дасть змогу продовжувати війну з державами Четвірного Союзу за участю в бойових діях розміщених в Україні чехословацьких частин, які одержували озброєння та спорядження з розташованих тут військових складів.
Українська Центральна Рада створила належні умови для діяльності політичних діячів слов'янських народів, що перебували в Україні, всіляко підтримувала ідею слов'янського єднання. Це, зокрема, підтверджує проведений в Києві наприкінці 1917 р. великий політичний мітинг поневолених народів Австро-Угорщини. Головним промовцем на мітингу був Т.Масарик, котрий висунув ідею об'єднання слов'янських народів проти німецького "Drang nash Osten". Цим бар'єром повинна стати "Східноєвропейська Антанта", в яку ввійшли би Польща, Україна, Чехосло-ваччина, Румунія та Югославія. На мітингу прийняли резолюцію італійською, сербо-хорватською, чеською, словацькою, польською, румунською й українською мовами з вимогою надати слов'янським народам незалежність.
Створення такого блоку було нереальним. У цю ідею не вірили навіть організатори мітингу, однак пропагандистське значення ідеї єдності у боротьбі за незалежність було незаперечним. Наголосимо також, що мітинг мав проантантівський характер і повинен був сприяти участі слов'янських народів у війні проти Німеччини та її союзників. Погляд чехів і особисто Т.Масарика на Україну змінився після проголошення Четвертим Універсалом її незалежності. Будучи русофілом, Т.Масарик писав: "Я пішов до уряду і поговорив про ситуацію з міністром закордонних справ Шульгіним. Я звернув його увагу на те, що Четвертий Універсал в основі порушує нашу умову. Ми визнавали Україну як частину Росії і гадали, що Україна буде ще воювати. Але в Четвертому Універсалі сказано, що війни не буде, що буде мир і зокрема з Австро-Угорщиною; отже, в цих двох пунктах міняється наша умова. Тому я формально відкликав її ".
Підписання Україною мирного договору з державами Четвірного Союзу надзвичайно негативно сприйняла й Польща, яка на той час була окупована німецькою й австрійською арміями. Особливе незадоволення поляків викликав у договорі пункт про приєднання до України Холмщини та Підляшшя. Як повідомляла польська преса 18 лютого 1918 р., "у зв'язку з тією кривдою, що спіткала поляків, Варшава вчора була як мертва, припинився торговельний рух, крамниці були зачинені, не їздили ані трамваї, ані візники, а ввечері на вулицях не світили ліхтарі". За цей протест поляків німецька окупаційна влада наклала на Варшаву штраф на суму 250 тис. марок. Прагнення до незалежності і соборності давалося Україні непросто".