Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:2. Україна на міжнародній арені в період Гетьманської держави 1918 р.

Внаслідок державного перевороту 29 квітня 1918 р. й усунення від влади Центральної Ради розпочався новий етап в історії української зовнішньої політики, зросла її сфера впливу. В Києві було акредитовано 11 зарубіжних місій: з Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Болгарії, Дону, Польщі, Румунії, Фінляндії, Кубані, Азербайджану та Грузії. Десять українських дипломатичних представників розпочали роботу за кордоном: у Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, Болгарії, Дону, Фінляндії, Швейцарії, Кубані, Румунії, Швеції. Відбулася реорганізація Міністерства закордонних справ, що мало сприяти підвищенню ефективності його роботи. Спочатку Міністром закордонних справ був М.Василенко, а з 20 травня його замінив відомий історик, громадський і державний діяч Д.Дорошенко.
Відносини з Німеччиною й Австро-Угорщиною
Уряд гетьмана П. Скоропадського, що очолив Українську державу 29 квітня 1918 р., основним завданням зовнішньої політики вважав налагодження відносин із державами світу. Активну роботу в цьому напрямі проводили міністри закордонних справ: спочатку М.Василенко, згодом Д.Дорошенко. Як ставленик німецьких властей, уряд П.Скоропадського у своїй діяльності проводив пронімецьку політику.
Однією з умов німецької адміністрації, згідно з якою німці погодилися здійснити переворот, було визнання Брестського миру, підписаного Україною. Водночас постійно наголошувалося на спільних інтересах Німеччини й Української держави. Панувала думка, що Німеччина, не маючи спільних кордонів з Україною та при відсутності спірних територій, сприятиме зміцненню України, яка зменшуватиме російську небезпеку і створюватиме противагу Польщі. Окрім того, були надії на економічне співробітництво, що мало б поєднати природні багатства України з промисловістю Німеччини. Розгортанню дипломатичної діяльності гетьманського уряду перешкоджало, насамперед, те, що німецьке окупаційне командування, яке фактично привело П.Скоропадського до влади, не поспішало висловлювати офіційне ставлення до нової держави. Окрім того, Україна за місяць майже втратила дипломатичні зв'язки із закордоном. Так, представник УНР у Берліні О.Севрюк після державного перевороту 29 квітня залишив свою посаду і переїхав у Швейцарію. Відмовився виконувати свої обов'язки і представник УНР у Румунії М.Галаган. Представник УНР у Відні А.Яковлів і в Константинополі М.Левицький були відкликані до Києва.
Міністерство закордонних справ визначило три основні напрями зовнішньої політики Української держави:
1.Встановлення дружніх відносин із країнами ЧетвірногоСоюзу - Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною.
2.Розв'язання спірних територіальних проблем із сусідніми державами.
3.Встановлення дипломатичних відносин із нейтральними державами.
Такий підхід до формування зовнішньої політики був схвалений гетьманом.
У початковий період правління П. Скоропадського основним напрямом його дипломатії, цілком закономірно, став перший. Адже 450-тисячне військо держав Четвірного Союзу мало вирішальний вплив на зовнішню і внутрішню політику гетьмана. Особливу увагу було приділено налагодженню відносин із Німеччиною.
Поведінка німецької окупаційної влади не сприяла налагодженню добрих відносин між обома країнами. Населення не схвалювало пронімецьку політику гетьмана. Тому безпосередні відносини налагоджувалися лише в Берліні. Труднощі полягали також у тому, що значна частина депутатів німецького парламенту негативно ставилася до державного перевороту П. Скоропадського. Новий український посол у Берліні Ф. Штейнгель докладав чимало зусиль, щоб налагодити добрі відносини з усім дипломатичним корпусом у німецькій столиці. Це сприяло тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала Українську державу, а 24 липня 1918 р. ратифікувала Брестський мирний договір.
Пронімецьку орієнтацію уряду Української держави виявила поїздка в Німеччину голови Ради Міністрів України Ф. Лизогу-ба. Його візит був успішним: на вигідних для України умовах розв'язано питання торгівлі між двома державами, надання Німеччиною кредиту тощо. Німеччина погодилась підтримувати Українську державу у вирішенні територіальних суперечок із сусідніми державами. Однак частину порушених на переговорах у Берліні проблем Ф.Лизогуб розв'язати не міг. Серед них - формування української армії і передання захопленого німцями Чорноморського флоту Україні. Справа в тому, що ще 24 квітня 1918 р. на нараді у начальника штабу німецьких військ генерала В.Гренера П.Скоропадський погодився на умови, за яких він міг стати гетьманом. У першому пункті умов зазначалося: "...доки австро-угор-ські і німецькі війська будуть знаходитися на Україні, не може формуватися будь-яка українська армія. Держава може підтримувати тільки поліцейські підрозділи зі згоди обох командувань".
Ці питання знову висунув П. Скоропадський під час свого візиту до Німеччини з 4 до 18 вересня 1918р. Німецький уряд організував гетьману надзвичайно урочистий прийом. Його прийняв імператор Вільгельм II, райхканцлер граф Г. Гертлінг. Під час перебування в Німеччині П. Скоропадський відвідав заводи Круп-па, у Кілі здійснив подорож на підводному човні, об'їхав німецький флот на міноносці, зустрівся з генералами. Німеччина демонструвала перед гетьманом свою могутність. Вона, будучи зацікавленою у союзникові на сході, погодилася сприяти позитивному розв'язанню для України висунутих гетьманом питань.
Складнішими були відносини з Австро-Угорщиною. Політика України щодо будівництва держави на етнічних українських територіях не збігалася з політикою Австро-Угорщини. Брестський мирний договір, підписаний Австро-Угорщиною, насамперед з метою одержання від України хліба, спростував мрію поширити східний кордон до Дніпра й утворити на українських землях підпорядковану Габсбурзькій монархії слов'янську державу. Навпаки, Австро-Угорщина повинна була передати Україні окуповану австро-угорськими військами частину Холмщини, а також, як це передбачалося таємним протоколом до Брестського договору, поділити Галичину і східну її частину приєднати до Буковини.
Австро-Угорщина будь-якими способами відтягувала ратифікацію Брестського мирного договору. Спочатку під впливом Польщі вона анулювала таємний протокол договору, що передбачав утворення із Східної Галичини і Буковини до 31 липня окремого коронного краю. Міністр закордонних справ Австро-Угорщини С.Буріян доводив, що вони "уклали цей договір з урядом, який, як виявилось дуже скоро, не мав жодної реальної сили і який ми мусили нашим військом супроводити назад додому". Австро-Угорщина намагалася вплинути на інших членів Четвірного Союзу з метою відтягнути ратифікацію Брестського мирного договору з Україною. Так, 18 червня 1918 р. С. Буріян дав інструкцію своєму представникові в Берліні проінформувати і переконати німецьких дипломатів, що коли Україна не виконає до визначеного у договорі терміну своїх матеріальних зобов'язань (доставити в Німеччину до 1 липня 1 млн т зерна), то мирний договір буде вважатись недійсним. Подібні інструкції С.Буріян наступного дня надіслав австрійським послам у Болгарії та Туреччині.
У відповідь на дії Австрії український посол у Відні А.Яковлів направив австрійському міністру закордонних справ С.Буріяну дві ноти протесту. Це призвело до загострення відносин між двома державами. З метою подолання кризи українська дипломатична місія у Відні, яку очолив А. Яковлів, була відкликана до Києва. Новим послом було призначено В.Липинського. Проте йому не вдалося поліпшити взаємовідносини між Українською державою й Австро-Угорщиною. Були заблоковані пропозиції українського уряду відкрити консульство у Відні, Будапешті, Львові. Австрійський уряд негативно відреагував на приїзд українського воєнного аташе до Відня.
Однак Австро-Угорщині не вдалося створити "єдиний фронт" держав Четвірного Союзу проти України. Першою прорвала цей фронт Болгарія, яка 15 липня 1918 р. ратифікувала договір. Його підписали у Відні Джеборо і Липинський. Болгарський цар Фердинанд призначив послом в Україні професора Софійського університету, колишнього міністра освіти І. Шишманова, котрий 1 серпня вручив гетьману вірчу грамоту. Послом України в Болгарії був О. Шульгін.
Брестський мирний договір з Україною 22 серпня ратифікувала Туреччина. У Відні відбувся обмін ратифікаційними грамотами, їх підписали від України І.Токаржевський-Карашевич, від Туреччини посол Хусейн Гільні-паша. Відкрилися посольства у Києві та Стамбулі. Водночас польський уряд робив усе можливе, щоб Австро-Угорщина віддала йому Холмщину. Під тиском поляків австрійський уряд заборонив своєму військовому командуванню допускати представників українського уряду до зайнятих австрійськими військами районів Холмщини та Підляшшя.
Український уряд запропонував негайно скликати змішану комісію для остаточного розв'язання питань про кордони і впровадити в п'яти Холмських повітах, зайнятих австрійськими військами, українську адміністрацію, очолювану губернським старостою Холмщини і Підляшшя О. Скорописом-Йолтуховським. Одночасно гетьман запропонував німецьким властям контролювати землі, зайняті австрійськими військами, а в листопаді з цього приводу з німецьким урядом була укладена угода. Але ці плани не здійснилися - перешкодили революційні події у Німеччині та на західноукраїнських землях.