Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:Відносини з Росією

В період існування Української держави 1918 р. особливої гостроти набули взаємовідносини з Росією. Відомо, що Брестський мирний договір зобов'язував радянську Росію підписати мир з Україною. Держави Четвірного Союзу наполягали на якнайшвидшому підписанні договору, що дало б змогу упорядкувати відносини у Східній Європі, а також вирішило б питання біженців з Росії в Україну і навпаки. Ще ЗО березня 1918 р. уряд УНР запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Поки питання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до влади прийшов П. Скоропадський.
Не чекаючи встановлення дипломатичних контактів із новою державою, 22 травня 1918 р. для ведення переговорів прибула делегація з Москви - майже 40 осіб, яку очолювали Х.Раковський та його заступник Д.Манушьський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником І.Кістяківський, а з 10 серпня - П.Стебницький. Переговори вели російською й українською мовами, залучаючи перекладачів. Обговорювали питання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв'язку, обміну полоненими, економічних і культурних відносин. Надзвичайно важливим було питання про кордони. Воно ускладнювалось ще й тому, що українське населення, яке проживало компактно у прикордонних із Україною російських губерніях, висувало питання про приєднання цих територій до України. 12 червня 1918 р. був підписаний мирний договір, згідно з яким радянська Росія визнала незалежність Української держави. Окрім того, було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян - росіян у Росію, а українців - в Україну, про обмін консульськими представництвами; відкрито два українських генеральних консульства у Москві та Петрограді, 19 консульських представництв у різних містах Росії, які розглядали питання повернення біженців в Україну. Було підписано окрему постанову про встановлення поштово-телеграфного зв'язку.
Після цього делегації приступили до розгляду питання кордонів. Для обґрунтування своєї позиції українська делегація залучила експертів-професорів Д.Багалія і Г.Павлуцького, які довели правомірність вимог України. Російська делегація затягувала переговори, вишукуючи для цього різні причини. Щоб підписати мирний договір, українська сторона заявила про готовність піти на деякі поступки у питанні кордонів, але і цей крок не дав бажаних результатів. Делегації не знайшли спільної мови і при обговоренні питання про розподіл державного майна і державних боргів царської Росії. Водночас російська делегація використовувала своє перебування в Києві для комуністичної пропаганди. В Україні допускали, що під дипломатичним прикриттям перебувала значна кількість більшовицьких агітаторів. Антиукраїнською пропагандою займався голова делегації Х.Раковський.
Ведучи офіційні переговори, російська делегація потай налагодила зв'язки з Українським національно-державним союзом, який, готуючи повстання проти гетьманського уряду, звернувся за допомогою до більшовиків. На квартирі заступника міністра фінансів В.Мазуренка обговорювали питання повстання в Україні, з одного боку - Х.Раковський і Д.Мануїльський, а з іншого -В.Винниченко та М.Шаповал.
Внаслідок позиції російської делегації переговори зайшли у безвихідь. Х.Раковський 7 жовтня виїхав до Москви за інструкціями, а 8 листопада 1918 р. Д.Мануїльський одержав наказ виїхати із всім персоналом до Москви. Українсько-російські переговори були припинені.
Водночас із переговорами з делегацією РРФСР Українська Держава вела переговори із урядами інших державних утворень на території колишньої царської Росії, насамперед з Кримом і Доном.
У грудні 1917 р. кримсько-татарське населення утворило курултай (сейм) Криму. На його засіданнях були прийняті "кримсько-татарські основні закони", а Крим оголошено демократичною республікою, яку очолив Джафар Сейдамет. Проте влада кримсько-татарського курултаю проіснувала недовго. За ініціативою і при сприянні Раднаркому РРФСР у Криму була проголошена Радянська Республіка Таврида, щоб, з одного боку, не дати поширити в Криму владу Центральної Ради, а з іншого -врятувати Крим від німецької окупації. Однак, мабуть, важливим для Раднаркому було питання про майбутнє Чорноморського флоту. З цією метою делегація Росії у Бресті заявила, що вона буде захищати інтереси Криму.
Центральна Рада, на жаль, у відповідь на це відмовилась від своїх інтересів у Криму, хоча й заперечувала право Росії. Питання про Крим у Брестському договорі не порушувалось.
Крим був зайнятий німецькими військами, а в травні 1918 р. з їх дозволу утворено крайовий уряд, який очолив генерал М.Сулькевич. Уряд Української Держави не погодився на самостійність Криму. Бездіяльність уряду М.Сулькевича, з одного боку, а з іншого - спрямованість на відновлення "єдиної і неподільної Росії" посилили бажання значної частини населення Криму приєднатися до України. Ці прагнення підтримав уряд Української Держави. Особливу активність виявив Міністр закордонних справ Д.Дорошенко. Ще ЗО травня 1918 р. він вручив барону Мунну, німецькому послу в Києві, ноту, в якій доводив важливість приєднання Криму до України на правах автономної частини. У ноті Д.Дорошенко пояснював цю важливість низкою причин: "...політичних - не бажаючи мати під рукою якийсь П'ємонт для відновлення єдиної і "неділимої" Росії; стратегічних - не вважаючи можливим залишати невідомо в чиїх руках Севастополь - цю базу для українського флоту і ключ панування на Чорному морі; нарешті, чисто економічні умови так тісно в'яжуть Крим з Україною, що він сам не може прожити без України".
Німці незадоволено відреагували на пропозицію України. Позиція Німеччини дала більші можливості уряду М.Сулькевича. Спираючись на татарських федералістів і російських монархістів, він розпочав репресії проти українського населення Криму, зокрема проти однієї з найвпливовіших українських общин - "Комітету степової України". Російській мові надали статус урядової (офіційної), церкву підпорядкували Московському патріархату, заборонили українську мову, закрили українські газети. М.Сулькевич висунув територіальні претензії стосовно таврійських повітів України.
За цих умов П. Скоропадський підтримав ідею Д.Дорошенка про економічну блокаду Криму. В серпні 1918 р. розпочалася так звана митна війна: припинився будь-який рух товарів у Крим. Пропускали тільки продукти для німецьких військових частин, але блокували відправлення посилок німецьких солдатів на батьківщину.
Д.Дорошенко дуже вдало обрав час для блокади - саме відбувався масовий збір урожаю. Без надходження тари з України урожай почав гнити. "Митна війна" вплинула на економічне становище Криму. Посилилася критика уряду М.Сулькевича не лише з боку українських суспільних кіл, а й татарських і російських. Широку підтримку здобувала ідея приєднання Криму до України. По Криму прокотилася хвиля мітингів на підтримку цієї ідеї. Уряд М.Сулькевича був змушений змінити позицію стосовно державного об'єднання з Україною. Для обговорення цих питань із Криму до Києва прибула спеціальна делегація. Наприкінці вересня 1918 р. на переговорах були визначені умови приєднання Криму до України: повна внутрішня автономія, власний сейм, територіальна армія, статс-секретар у справах Криму в Раді Міністрів Української Держави. Однак переговори не мали результатів. Поки М.Сулькевич затягував затвердження умов договору своїм урядом, Крим окупувала Добровольча армія А.Денікіна. Можливість приєднання Криму до України була втрачена.
Не менш драматично вирішувалась доля Чорноморського флоту, основою якого були 35 нових кораблів. Із захопленням Криму австро-німецькими військами більшість кораблів підкорилася наказу Раднаркому й евакуювалися в Новоросійськ.
Командувач німецькими військами в Україні генерал Ейхгорн 11 травня 1918 р. висунув перед Росією ультиматум - повернути кораблі у Севастополь. Вимога була законною і відповідала умовам Брестського мирного договору. Раднарком РРФСР змушений був погодитися на повернення кораблів, проте одночасно віддав розпорядження знищити кораблі Чорноморського флоту.
Неоднозначно це розпорядження було сприйняте моряками. Звичайно, більшовики підтримали наказ про затоплення флоту. Українці були за повернення кораблів у Севастополь і за присягу Українській Державі. Ліві комуністи закликали продовжувати воєнні дії.
Флот розділився: 10 кораблів залишилися у Новоросійську і 18 червня 1918 р. були потоплені. У Севастополь 19 червня 1918 р. прибули флагманський лінкор "Воля", крейсер "Кагул" і шість есмінців, які були захоплені військами країн Четвірного Союзу.
Після тривалих переговорів П. Скоропадському вдалося домогтися від Німеччини згоди на передачу Україні лінкора "Воля", крейсера "Кагул", 11 міноносців, семи лінійних кораблів, декількох підводних човнів. Для підняття кораблів, що затонули в українських водах Чорного моря, були виділені кошти.
Отже, Українській Державі вдалося сформувати власний флот і зміцнити становище України на Чорному морі. Однак ці досягнення дуже швидко були втрачені.
Гетьман П.Скоропадський також цікавився становищем в інших регіонах Росії, рухом народів до самовизначення. Особливий інтерес він виявляв до Кубані, де українці становили понад 60% населення.
28 січня 1918р. була проголошена Кубанська Народна Республіка і 16 лютого 1918 р. прийнято Акт про незалежність. На пропозицію урядової делегації Кубані про можливе об'єднання з Україною П. Скоропадський не дав позитивної відповіді, а запропонував створити ■"Південно-Східну Федерацію", очолювану Україною, куди повинні були увійти Дон, Кубань, Терек, Астрахань, Крим, Бессарабія й Україна. Договір про об'єднання двох держав делегації узгодили 21 жовтня 1918 p., але було вже пізно. На Кубані зосередились добровольчі війська генерала Алексеева, який різко виступав проти ідеї самостійної України і розпочав репресії проти місцевих українців.
П. Скоропадський вів також переговори з представниками Донської Республіки, проголошеної 3 травня 1918. р. (Всевели-кое Войсько Донское), яку очолював генерал П.Краснов. Уряд Української Держави 7 серпня 1918 р. підписав оборонний і торговельний союз. Згідно з ним, Україна віддавала Дону Таганрозький округ. Натомість гетьман не одержав нічого. Послом на Дон був скерований радник Міністерства закордонних справ М.Славинський, а в Києві інтереси Донської Республіки представляв генерал О.Черячукін.
Уряд Української Держави встановив добрі відносини з іншими державами, що утворилися на території колишньої царської Росії, - Фінляндією (уряд її очолив давній приятель гетьмана П.Скоропадського генерал Маннергейм), Грузією, Литвою, Естонією, Білоруссю.
Значних зусиль доклав П.Скоропадський для розв'язання питання Бессарабії, парламент якої під тиском Румунії 9 квітня 1918 р. прийняв рішення про об'єднання з "матір'ю Румунією". Особливий вплив на гетьмана в цьому питанні мали М.Василенко і Д.Дорошенко. Вони вважали, що уряд повинен "наполягати на належності політичної автономії Бессарабії до Української Держави". Вже 11 травня 1918 р. гетьманський уряд видав наказ "Про заборону вивозу товарів у Румунію і Бессарабію".
"Митна війна" тривала до кінця літа. Тоді до Києва приїхала румунська місія. На переговорах були узгоджені економічні питання, намітились контури розв'язання питання про кордони між двома державами. Однак справа до кінця так і не була доведена.
Гетьманський уряд налагоджував відносини з іншими державами, насамперед із нейтральними, проводив переговори зі Швейцарією, Швецією, Голландією, Грецією, Італією, Персією, які визнали Українську Державу де-факто.
Зміна зовнішньополітичного курсу. Відносини з Антантою
Не змінюючи орієнтації на Німеччину й інші держави Четвір-ного Союзу, гетьманський уряд зробив спроби встановити відносини з державами Антанти. Безумовно, П.Скоропадському не доводилося розраховувати на добрі відносини з Антантою і США. Після окупації України німецькими військами й приходу до влади гетьмана П.Скоропадського країни Антанти та США остаточно втратили інтерес до України, розглядаючи її як союзника Німеччини. Українська проблема не встигла посісти чільного місця на порядку денному міжнародної політики. У 1918 р. "українське питання" майже зникло для країн-переможців у Першій світовій війні.
Кроки до зближення з Антантою П.Скоропадський почав робити лише в жовтні 1918 p., коли поразка Німеччини у Першій світовій війні стала неминучою. З цією метою у Берн (Швейцарія) був направлений Є.Лукасевич. Подібне завдання одержав від П.Скоропадського посол у скандинавських країнах І.Коростовець, якого згодом замінив К.Лоський. Проте країни Антанти не пішли на встановлення відносин із Україною з певних причин. По-перше, рішуче запротестували Німеччина й Австро-Угорщина. По-друге, держави Антанти бачили чітко виражену проніме-цьку політику гетьманського уряду. По-третє, уряд Франції стояв на позиції "єдиної і неподільної Росії". Англія і США, не маючи чіткого уявлення про українську проблему, підтримали воєнну концепцію Ж.Клемансо.
Однак у листопаді 1918 р. стало відомо, що Німеччина й інші держави Четвірного Союзу війну програли. У цих умовах гетьман активізував зусилля, щоб все ж таки налагодити контакти з державами Антанти - Англією і Францією. Він змінив зовнішньополітичну орієнтацію і взяв курс на "відновлення великої Росії". Одночасно було сформовано новий уряд проросійської орієнтації. Міністром закордонних справ став Ю.Афанасьєв.
Гетьманський уряд направив до Франції дипломатичну місію, яку очолив М.Могилянський, а до Великобританії - І.Коросто-вець. Однак держави Антанти відмовилися вести переговори і звинуватили Україну в тому, що вона, не будучи самостійною державою, вступила в союз із "Центральними державами і тим самим, як частина Росії, зірвала свій союз з державами Антанти".
Дещо змінила Антанта позицію у другій половині листопада. Гетьману обіцяли військову допомогу, проте і на цей раз він запізнився, а 14 грудня 1918 р. внаслідок повстання Директорії зрікся влади.
Загалом гетьманський уряд проводив активну зовнішньополітичну діяльність, багато зробив у справі налагодження відносин України з іншими державами, зміцнення її міжнародних позицій. Посольства України діяли у 12 країнах; 25 держав мали свої дипломатичні представництва в Україні. Період гетьманату П.Скоропадського увійшов до історії дипломатії України хоча невеликою, але яскравою сторінкою.