Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:Зовнішньополітична інформаційна діяльність у часи Директорії

Щоб домогтися визнання України на конференції в Парижі, необхідно було ознайомити світову громадськість із "українським питанням", оскільки європейці майже нічого не знали про Україну й українців. Виходячи на міжнародну арену, УНР одразу ж зіткнулася, за словами О.Шульгіна, з "повною неосвіченістю в українських справах світової дипломатії". Потрібна була наполеглива праця для поширення навіть елементарних відомостей про Україну, народ, що її населяє, історію, сучасну політику та ін. Одночасно українська дипломатія гостро відчувала нестачу інформації стосовно європейських справ, на підставі якої вона мала діяти, приймаючи адекватні рішення. Вимагало налагодження інформаційної служби за кордоном специфічне ставлення Антанти до України як до незалежної держави. Ще наприкінці 1918 р. головний інформатор Франції в українських справах консул Е.Енно заявляв: "Україна не мала ніколи ні власної історії, ні національної окремішності". І нарешті, важливим завданням зовнішньополітичного інформування була відсіч ворожій Україні пропаганді за кордоном, яку найактивніше здійснювали націоналістична Польща і російський "білий рух". Лише, наприклад, у Швейцарії польська місія витратила декілька мільйонів злотих на антиукраїнську пропаганду. В липні 1918 р. ідеолог польських націоналістів Р.Дмовський написав псевдонаукову брошуру "Проблеми Середньої і Східної Європи". її згодом було надруковано у формі дипломатичного акту і розіслано всім урядам Європи. У ній стверджувалося: "Малорусини є племенем без історії, ... без прикмет, здатних творити державу". Саме Р.Дмовського було призначено головою польської делегації на Паризькій конференції.
Білогвардійські емігранти чітко дотримувалися позиції відновлення "єдиної і неподільної Росії". З цією метою вони розгорнули за кордоном шалену антиукраїнську пропаганду у пресі, лекціях, на зібраннях у політичних салонах. Основними її центрами стали Париж, Берлін, Відень, Константинополь. Антиукраїнських позицій дотримувалось командування Добровольчої армії. У травні 1919 р. почала працювати білогвардійська агенція "Русаген". Вона мала відділи в Парижі, Лондоні, Римі, Мілані, Варшаві, Празі й інших містах. Осередком антиукраїнської кампанії став Константинополь, куди, окрім згаданої "Руса ген", переїхало з Кубані інформбюро "Осваг".
У таких складних умовах керівництво УНР зрозуміло вагомість інформаційної діяльності як засобу привернення уваги європейських політиків та народів до долі України, її законних державних прав і геополітичних інтересів. Окрім того, небажання європейських партнерів визнавати Україну призводило до ускладнення для повноцінної праці українських представництв, а відтак саме інформаційна робота об'єктивно ставала основним напрямом діяльності дипломатичних установ.
Система зовнішньополітичного інформування Директорії складалася з трьох головних компонентів: відповідних структур Міністерства закордонних справ, закордонних дипломатичних закладів і спеціалізованих інформаційних установ за кордоном.
Міністерство закордонних справ УНР виробляло проекти законів і постанов із пропаганди інтересів України за кордоном і подавало їх на розгляд урядові. Відділ преси загального департаменту МЗС забезпечував закордонні установи українською пресою й інформаційними матеріалами і водночас проводив аналітичну обробку повідомлень іноземних засобів масової інформації (газет, журналів, радіопередач). Офіційну інформацію, на підставі якої репрезентація України мала ознайомлювати західну аудиторію зі становищем у країні, передавав дипломатичний відділ департаменту чужоземних відносин МЗС. Для зміцнення науково-історичного обґрунтування відомостей про Україну, які МЗС поширювало за кордоном, при раді Міністерства було створено історичний комітет. Він вивчав історію української дипломатії, розробляв наукові питання історико-політичного спрямування, пов'язані з тогочасними міжнародними акціями УНР. Проте здійснювати обмін інформацією та координувати дії внаслідок скрутного міжнародного становища України і частої зміни уряду було дуже важко. На інформаційну діяльність дипломатичні місії витрачали значні кошти. Наприклад, дипломатична місія у Чехо-словаччині з 14 січня до 14 вересня 1919 р. витратила на пресову роботу 200 тис. грн. із 1,3 млн загальних видатків, посольство у Відні (у червні 1920 р.) - 60 тис. із 217 тис. грн. Частка видатків на інформацію мала чітку тенденцію до зростання. Окрім того, уряд УНР при необхідності впроваджував нові асигнування на зовнішньополітичну пропаганду. Так, у вересні 1919 р. було асигновано 10 млн грн. "на агітацію і інформацію у Східному Сибіру та Китаї". Але, з огляду на шалену інфляцію, виділених коштів катастрофічно не вистачало.
Організаційно зовнішньополітичну пропаганду здійснювали здебільшого спеціальні підрозділи у складі дипломатичних представництв. Найбільшим таким підрозділом було інформаційне бюро "Українська пресова служба", котру сучасники розглядали як основну закордонну репрезентацію України. Вона була створена у Відні наприкінці 1918 р. з ініціативи керівників української делегації Г. Сидоренка і В. Панейка. До червня 1919 р. УПС була на фінансовому утриманні посольства ЗУНР, а потім її забезпечувало коштами представництво УНР. "Українська пресова служба" стала головним інформаційно-пропагандистським центром для постачання повідомлень та інформаційних матеріалів для українських прес-бюро, шо створювалися при посольствах України в європейських державах. "Українська пресова служба", окрім щотижневих бюлетенів, які розсилали в періодичні видання німецькою мовою, готувала також окремі інформативні повідомлення англійською та французькою мовами, проводила прес-конференції для журналістів. За допомогою науковців, зокрема С. Рудницько-го та С. Дністрянського, підготовано чимало брошур англійською та французькою мовами. Серед них - "Українські проблеми", "Війна на Україні і більшовизм", "Чому у Східній Галичині йде війна між українцями і поляками", "Україна і мирна конференція" та ін.
Одним із найбільших було прес-бюро при делегації УНР на Паризькій мирній конференції. Воно налічувало до 20 співпрацівників. До того ж, у Парижі перебувало шість українських журналістів, зокрема й відомий ідеолог українського національного руху Д.Донцов. Для впливу на громадську думку прес-бюро намагалося встановити контакти з місцевою пресою, особливо сподіваючись на підтримку прихильних до української справи французьких журналістів і громадських діячів. Однак внаслідок нерівноправного становища української дипломатії, зазначав член делегації М.Рудницький, "про якийсь доступ до впливових пресових органів не було й мови". Прес-бюро щотижня видавало інформаційний бюлетень про діяльність делегації. Було підготовано низку брошур із політичної історії України, історії Галичини, польсько-українських взаємин, сучасного політичного та економічного становища УНР.
Значну інформаційну діяльність розгорнули інформаційні підрозділи дипломатичних місій. Провідним напрямом їх діяльності стали видавнича діяльність, насамперед заснування власних періодичних друкованих органів, а також подання в іноземній пресі матеріалів про Україну. Так, посольство України в Болгарії випустило чотири номери неперіодичного часопису "Українське слово" зі статтями з української історії, етнографії, дипломатичних взаємин УНР тощо. Дипмісія у Празі видавала часопис "Народ". Виходили також українські газети російською мовою для розповсюдження серед емігрантів із Росії.
Інформаційну діяльність за кордоном розгорнули незалежні недержавні організації. Однією з таких організацій був створений за ініціативою М.Грушевського 26 липня 1919 р. у Парижі "Комітет Незалежної України" (КНУ), куди увійшли представники українських партій есерів та соціал-демократів, Паризької Української Національної Ради, а також представник Галичини М.Лозинський. Створений Комітет мав такі основні завдання: 1) створити у політичних центрах Європи свої постійні відділи для безпосередніх зв'язків із політичними партіями і діячами та представниками преси; 2) з метою інформації світової громадськості про прагнення українського народу до незалежності разом із представниками інших народів Росії приступити до видання часопису французькою й англійською мовами і розсилати його членам парламентів, політичним діячам, органам преси всього світу; 3) для поширення правдивої інформації та викриття фальсифікацій розпочати видання літератури про Україну й український народ, книг з історії країни, географії, економіки, літератури, мистецтва, музики. Передбачалося надрукувати окремі видання про Галичину, Буковину та Закарпаття.
З метою подальшого розвитку зв'язків і популяризації "українського питання" було створено філію КНУ в Женеві, оскільки Женева ставала центром політичного життя (тут, зокрема, передбачали місцеперебування Ліги націй). На кошти КНУ в Женеві було створено Український клуб. Для координації діяльності соціалістичних груп народів колишньої Росії, які прагнули незалежності, за ініціативою М. Грушевського на початку 1920 р. було створено з представників цих груп Комітет незалежності нових республік колишньої Росії та Швейцарську лігу незалежних республік, куди увійшли швейцарські вчені, публіцисти і політики. Новостворені організації провели масові заходи, спрямовані на визнання незалежності нових республік, зокрема України. КНУ організував низку заходів на захист Галичини.
М. Грушевський організував видання органу Комітету незалежних нових республік Східної Європи часопису "Східна Європа" французькою й англійською мовами. Основну матеріальну і літературну відповідальність у виданні часопису взяла на себе українська група, куди входив КНУ.
Видавнича діяльність КНУ була достатньо масштабною. Зокрема, видано спеціально підготовану для іноземного читача М.Грушевським "Історію України" французькою мовою, розпочато видання "Антології української літератури", підготовано до видання "Економічну географію України" ГФешенка-Чопівсько-го, низку томів з історії української революції (П.Христюк), з історії Галичини в 1918-1919 pp. (М.Лозинський). На жаль, через нестачу коштів не всі запроектовані видання були здійснені. Через політичні обставини і фінансові труднощі в серпні 1920 р. КНУ припинив діяльність, а науково-інформаційну роботу було передано Українському соціологічному інституту.
Загалом інформаційна діяльність українських представництв за кордом у 1919-1920 pp. набула широкого розмаху, що сприяло світовому визнанню незалежності УНР.
"Українське питання" на Паризькій мирній конференції
Як відомо, мирна конференція у Парижі була скликана дер-жавами-переможницями у Першій світовій війні для вироблення мирних угод із державами Четвірного Союзу, а насправді для створення нової політичної мапи Європи. Безумовно, для УНР було необхідним обстоювати свою міжнародно-правову участь на всесвітньому форумі.
Рішення надіслати делегацію до Парижа уряд УНР прийняв у грудні 1918 р. Згідно із затвердженим 10 січня 1919 р. штатом до складу делегації УНР увійшло понад 50 осіб. Головою (президентом) делегації було призначено Г.Сидоренка, товаришем (заступником) голови - доктора В. Панейка, генеральним секретарем молодого журналіста із Західної України П.Дідушка, членами делегації- віце-міністра закордонних справ УНР А.Марголіна, професорів О.Шульгіна, М.Туган-Барановського, журналіста М.Кушніра. Згодом до складу делегації ввійшли ще доктор І.Матюшенко, юрист С.Шелухін та Д.Ісаєвич. Від Західної області УНР радником став професор С.Томашівський. Більшість членів делегації були випадковими людьми, які не мали жодного досвіду, не знали іноземних мов, різні за партійною приналежністю. Досвід зовнішньополітичної діяльності мали лише О.Шульгін, В.Панейко А.Марголін, М.Кушнір.
Делегація виїхала до Парижа без докладної інструкції про свої дії. її було укладено лише ЗО березня 1919 р. після погодження позицій між урядами Директорії і ЗУНР.
Обов'язки між членами делегації розподілили так: Г.Сидоренко здійснював загальний провід, а також з А.Марголіним відав відносинами з Румунією, В.Панейко повинен був пильнувати справи Західної України, відповідав за переговори з поляками і відносини з італійською та японською делегаціями. Решта членів делегації мали завдання тісніше налагоджувати контакти з делегаціями країн Антанти.
Українська делегація на мирну конференцію в Парижі прибула із запізненням і не в повному складі, оскільки більшість членів затрималася у Відні, не одержавши французьких в'їзних віз. Лише 1 лютого 1919 р. українська делегація звернулася до конференції з проханням визнати Україну як незалежну і суверенну державу, поінформувавши про політичну історію, населення та господарські проблеми УНР.
До приїзду на конференцію всіх членів делегації її голова Г.Сидоренко не мав тісного контакту з керівництвом конференції. Його діяльність тоді практично обмежувалася нотами з територіальних питань. На той час Румунія вже окупувала Північну Буковину. В січні 1919 р. Антанта дозволила Чехословаччині зайняти західну частину Закарпаття, а в квітні - і всю територію краю. Наприкінці лютого 1919 р. Рада Десяти погодилася з територіальними претензіями Польщі стосовно західноукраїнських земель.
Г.Сидоренко 12 лютого 1919 р. послав конференції ноту про ворожу політику Польщі щодо України, яка була укладена на основі документа МЗС УНР "Державні межі України". "Галицький народ, - зазначалося в ноті, - на підставах історико-юридич-них і самовизначення проголосив себе Західною Народною Республікою й організував для того потрібний державний апарат. Подальшим актом Західної України обидві вони як єдиноплемен-ний народ злучилися в одну суверенну Українську державу й виступають як один суб'єкт міжнародного права". У березні 1919 р. було подано ноти про самовизначення Закарпатської України з протестом проти порушень прав людини в окупованій Буковині.
Мирна конференція не розглядала справи України як окремої та єдиної держави, пов'язуючи питання певних її територій з політикою інших держав: Галичини - у зв'язку з війною з Польщею, Буковини - з окупацією Румунією, "Угорської України" -щодо кордонів Чехословаччини. І хоча з квітня 1919 р. українська делегація почала шукати зв'язків із керівництвом мирної конференції, однак тоді влада Директорії була обмежена лише Волинню і частиною Поділля, тому Антанта вже не могла вважати Україну реальною силою в боротьбі проти більшовизму.
Найвища Рада конференції 8 травня 1919 р. розглядала питання про перемир'я між Польщею і Західною Україною. В.Вільсон і Л.Джордж заявили, що "українське питання" є частиною загальноросійського. І хоча згодом ще тричі на порядок денний засідань Найвищої Ради виносили справу Західної України у зв'язку з нападом на неї Польщі, проте питань про загальноукраїнські проблеми не торкнулися.
У той час на Паризькій мирній конференції остаточно перемогла зовнішньополітична орієнтація країн Антанти на "єдину і неподільну Росію". Найвища Рада в ноті до Колчака 26 травня 1919 р. визнала його верховним правителем "єдиної Росії", а ЗО травня 1919 р. голова української делегації опротестував нотою це рішення, знову висунувши питання про визнання УНР як суверенної держави і підтримку в її боротьбі на фронтах. Справа Галичини була єдиною, з приводу якої конференція офіційно вела переговори з делегацією УНР. Умови перемир'я між Польщею й Україною розглядала окрема комісія, до якої ввійшли представники Франції, Англії, Італії та США, очолювана генералом Бо-тою. Перші засідання комісії 10 квітня і 8 травня 1919 р. мали інформативну спрямованість. На засіданнях 12-13 травня 1919 р. розглядали проект перемир'я, до якого делегація УНР внесла низку зауважень територіального і військового спрямування. Незабаром Польща відкинула цей проект, і комісія, передавши його Раді Чотирьох, припинила роботу. Найвища Рада 25 травня 1919 р. уповноважила Польщу зайняти Східну Галичину, "щоб забезпечити спокій мешканців від більшовицьких банд", all липня 1919 р. надала їй право створити там свою адміністрацію. В умовах, що склалися, головний отаман УНР С. Петлюра прийняв рішення вести безпосередні переговори з Польщею.
Захист національно-державних інтересів України на мирній конференції ускладнювався внутрішньою атмосферою в делегації УНР. Голова делегації Г. Сидоренко не відповідав своєму призначенню. Він не мав і відповідної дипломатичної підготовки, погано володів французькою мовою. Будучи, безперечно, українським патріотом, Г.Сидоренко не орієнтувався у світовій політиці й фактично дезінформував уряд, надсилаючи йому надто оптимістичні повідомлення про стан "українського питання" на конференції, приймаючи бажане за дійсне. Група французьких політиків, які співчували УНР. написали 25 вересня 1919 р. спеціальну записку про "Причини невдачі української місії в Парижі", звернувши увагу на негативний стиль роботи самого Г.Сидоренка та всієї делегації, і, відповідно, рекомендували його замінити. Замість Г.Сидоренка на цю посаду запросили голову місії у Ватикані М.Тишкевича, і в серпні 1919 р. він приступив до виконання своїх обов'язків у Парижі. Негайно був оголошений розпуск старого складу делегації та формування нового.
Суттєвою перешкодою в роботі української делегації у Парижі був "галицький сепаратизм" членів делегації В.Панейка та С.Томашівського, котрі проводили самостійну лінію на визнання Антантою окремої Української держави в Галичині. Вони навіть оголосили себе окремою делегацією в Парижі, а після окупації Галичини поляками розпочали співпрацю з "білою Росією" і радили галицькому уряду порозумітися з А.Денікіним ціною визнання "єдиної Росії". Така поведінка галичан викликала в учасників конференції подив.
Перешкоджав роботі делегації УНР на Паризькій конференції її багатопартійний склад. Кожен із членів делегації намагався проводити програму своєї партії. І, як наслідок, не було координації дій, а отже, і позитивних результатів.
До кінця 1919 р. становище значно погіршилося. Англія, США, а врешті й Франція, перебуваючи на позиціях підтримки "єдиної і неподільної Росії", робили ставку на О.Колчака. Про самостійну Україну навіть не бажали чути. Щоправда, в червні 1920 р., у період польсько-українського наступу на Київ, керівник апарату прем'єра Франції повідомив: уряд виніс принципову постанову визнати УНР де-факто, щоб переконатися у здатності України до тривалого державотворення. Однак провал наступу на фронті призвів до того, що Франція знову повернулася до давньої орієнтації на "єдину Росію".
Отже, міжнародне становище не сприяло становленню української державності. Як правильно зазначали І.Мазепа і П.Хрис-тюк, незалежна Україна може постати лише тоді, коли Європа поховає ідею "єдиної Росії", що уже відживала.
Рада Міністрів УНР 28 вересня 1920 р. відкликала делегацію з мирної конференції. Після її розформування частина співпрацівників перейшла на роботу до дипломатичної місії УНР у Франції.
Діяльність делегації УНР на Паризькій мирній конференції в 1919 - 1920 pp. стала важливою подією в зовнішній політиці України, що була спрямована на обстоювання права створення суверенної держави і забезпечення її територіальної цілісності. На жаль, політика держав Антанти не дала змоги здійснити це право і призвела до невдачі на мирній конференції.
Українсько-польські відносини в 1920 р. Ризький мирний договір
Нова Польща виникла восени 1918 р. Диктаторську владу "начальника держави" дістав Ю. Пілсудський. У польських керівних колах постало питання відновлення історичних кордонів Польщі. Було зрозуміло, що відновити їх можна було лише через військову експансію на Сході, бо воювати проти Німеччини, щоб повернути окуповані нею західні землі, вона не наважувалася.
У той час, коли німецькі війська на початку 1919 р. поверталися додому, в Білорусі та в Україні розгорталася боротьба за владу. Саме в цей період розпочалася польська експансія на Схід. До початку 1920 р. польська армія Ю.Пілсудського окупувала Лемківщину, Посяння, Холмщину, Підляшшя (з 1918 p.), Західну Волинь (з травня 1919 p.), усю Галичину (з липня 1919 р.). Так українські землі по Збруч і Горинь опинилися під польською окупацією. Восьмого грудня 1919 р. з'явилася "Декларація Верховної Ради союзних і об'єднаних держав з приводу тимчасового східного кордону Польщі". В ній лінію кордону окреслено від Гродно на Ялівку, Немирів, Брест-Литовськ, Дорогуск, Устилуг, на схід від Грубешува через Крилов і далі на захід від Рави-Руської, на схід від Перемишля до Карпат. Поки в Росії тривала громадянська війна, питання про східний кордон Польщі залишалося теоретичним. Воно цікавило Антанту менше, ніж західний кордон. Польща дістала свободу дій на Сході.
Однак ці кордони, окреслені в Парижі, не задовольняли Ю.Пілсудського. Не могла погодитися з експансією Польщі й РРСФР, яка перебувала в стані війни з нею. Допоміг А.Денікін, відтягнувши частини Червоної армії в 1919 р.
У 1920 р. Україна була зайнята радянськими військами. УНР майже втратила територію. Але для Польщі було небезпечнішим відновлення Російської імперії в кордонах до 1917 p., яка претендувала на польські землі. Більшовики розгорнули в Польщі широкомасштабну підривну роботу, спрямовану на внутрішній розлад державних інститутів. Польща і радянська Росія готувалися до війни. Ареною воєнних дій знову ставала Україна.
До питання державності України більшовики мали однозначно негативне ставлення. Польща не була такою категоричною. Соціалісти та центристські партії ставилися до Української держави прихильно, боячись відродження Російської імперії, що могло негативно вплинути на державність Польщі, хоча ендеки, яких підтримувала більша частина польського суспільства, ставилися до України вороже. За таких умов С.Петлюра проводив переговори з польським урядом, що завершилися укладенням 21 квітня 1920 р. у Варшаві договору, який підписали від УНР Міністр закордонних справ Андрій Лівицький, від Польщі - Міністр закордонних справ Ян Домбський.
Договір містив такі умови: 1. Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на відповідну територію, межі якої будуть визначені договорами УНР з її сусідами. Польща визнавала Директорію і головного отамана С. Петлюру найвищою владою УНР. 2. Кордони між УНР та Польщею встановлювалися вздовж річки Збруч, а далі - вздовж колишнього кордону між Австро-Угорщиною та Росією, потім - східним адміністративним кордоном Рівненського повіту до річки Прип'яті, Прип'яттю -до її гирла. 3. За Польщею визнавали територію від нині визначених кордонів до кордонів Польщі перед першим поділом 1772 р. 4. Польський уряд зобов'язувався не укладати міжнародних договорів, спрямованих на шкоду УНР, відповідно уряд УНР мав такі ж зобов'язання. 5. Взаємне забезпечення культурно-національних прав обох національностей. 6. Аграрне питання в Україні буде вирішено конституцією. 7. Укладалася військова конвенція, що становила складову частину цього договору. Договір укладали таємно, тому його не публікували і не ратифікували. Про нього, крім С. Петлюри, не знали навіть інші члени Директорії.
Отже, за визнання права на незалежність України Польща діставала Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляш-шя і Полісся. Згідно з підписаною 24 квітня 1920 р. військовою конвенцією, перевага також залишалася за Польщею. Воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням. Польщі була підпорядкована економіка, введено спільну валюту, під управління Польщі передано залізниці. Уряд УНР зобов'язувався забезпечувати польську армію, розташовану в Україні, харчуванням та гужовим транспортом.
Варшавський договір сприйняли в Україні як велике нещастя. Особливе незадоволення він викликав у Галичині, перекреслюючи боротьбу української громадськості Галичини за незалежність.
Незадоволені договором були члени Директорії. У негативному ставленні до нього об'єдналися члени українських політичних партій та угруповань їх закордонних груп, що врешті вплинуло на їхню прорадянську орієнтацію. На знак протесту подав у відставку соціалістичний уряд, очолюваний І.Мазепою. Це призвело до урядової кризи. Незаконним назвав договір Голова Всеукраїнського Трудового Конгресу С.Вітик. Із заявами про незаконність його підписання виступили М.Грушевський, В.Винни-ченко, інші галицькі діячі.
Об'єднаний похід на Україну військ Польщі й УНР розпочався 25 квітня 1920 р. Наступ спочатку був успішним, і вже 6 червня 1920 р. польські війська вступили у Київ. Здійснюючи похід, Польща сподівалася, що цей наступ підтримає антибільшовиць-ки налаштоване селянство, однак помилилася. Селянство не підтримало Польщі, по-перше, тому, що на Правобережній Україні традиційно панувала неприязнь до польських панів, а по-друге, з початку 1920 р. більшовики змінили тактику в ставленні до селянства.
У червні 1920 р. Червона армія розпочала контрнаступ проти польсько-українських військ. Маючи істотну перевагу в силах, 5 червня війська Західного фронту під командуванням М.Тухачевського прорвали оборону противника і стали просуватися до Варшави, а-війська Південно-Західного фронту, під командуванням О. Єгорова - у напрямку Львова.
В цих умовах польське керівництво звернулося за допомогою до конференції країн Антанти, що відбувалася в бельгійському курортному містечку Спа. Англія і Франція пішли назустріч Польщі, але за певних обставин. Польща повинна була дати згоду на повернення Литві захопленого у 1919 р. і населеного переважно поляками Вільно (нині - Вільнюс), обмежитися На Сході лінією кордону, встановленого у грудні 1919 p., і прийняти будь-яке рішення Верховної Ради Антанти щодо Східної Галичини. Польське керівництво 10 липня 1920 р. дало згоду, а наступного дня Міністр закордонних справ Британії лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду. У ній висувалась вимога, щоб війська радянської Росії зупинилися на відстані 5 км на схід від лінії, визначеної Верховною Радою Антанти 8 грудня 1919 р. Отже, ця лінія, що з літа 1920 р. отримала назву "лінія Керзона", вперше з'явилася не як абстрактне поняття, а як політична реальність. У Східній Галичині воюючі країни мали зупинитися на лінії фактичного контролю території в день підписання перемир'я. У переговорах, які планували провести в Лондоні, пропонували посередництво Англії. Якщо уряд РРФСР не згоджувався на перемир'я, Антанта залишала за собою право негайно надати Польщі допомогу. У ноті-відповіді від 17 липня 1920 p. нарком закордонних справ Г.Чичерін висловився за прямі переговори з Польщею про припинення воєнних дій і запевнив Керзона, що радянський уряд "виявляє готовність" погодитися на вигідніший польському народові територіальний кордон, ніж той, який був створений у грудні минулого року. Нарком стверджував, що вигідний для Польщі кордон Антанта встановила "під тиском контрреволюційних російських елементів". Він відверто звинувачував союзників Польщі, з якою його країна перебувала у стані війни, в ігноруванні польських територіальних інтересів на сході. Причини цієї дискримінації полягали, на його думку, в тому, що Антанта підтримала антипольську політику царизму й імперіалістичної російської буржуазії.
У відповіді на чичерінську ноту Дж.Керзон взяв до відома готовність радянського уряду "надати Польщі кордон не менш зручний, ніж етнографічний кордон, первісно запропонований Верховною Радою".
Міністр не вбачав проблеми і в тому, що Росія проводитиме безпосередні переговори з Польщею. Бажання Антанти, від імені якої виступав Дж.Керзон, окреслювалися так: "Щоб переговори були проведені добросовісно і без зволікань; щоб кордон з Польщею відповідав, наскільки це можливо, прагненням того населення, якого це стосується; щоб між Польщею та її східним сусідом було встановлено міцний мир". Демагогії радянської ноти протиставлялася логічна відкрита позиція.
За таких умов у липні 1920 р. розпочалися польсько-радянські переговори, які відбувалися спочатку під Мінськом, а потім були перенесені до Риги. У переговорах брала участь делегація радянської України, яку очолював Д.Мануїльський (у Бресті він був заступником голови російської делегації). Як згодом виявилося, ніхто, крім Д.Мануїльського, з української делегації не знав української мови. Російську делегацію очолював Адольф Иоффе, головою польської делегації був Ян Домбський.
УНР теж послала в Ригу на переговори делегацію, яку очолював С.Шелухін. Однак проти її участі в переговорах виступили і радянська Росія, і Польща. Нарком закордонних справ РРФСР заявив, що існує тільки незалежна Українська радянська республіка. Ця заява засвідчила, які наслідки для України матимуть переговори у Ризі. Відмовляючись від умов Варшавського договору, Польща теж визнавала радянський уряд України, намагаючись цим виторгувати для себе якнайбільше українських земель. Делегація УНР до переговорів не була допущена.
Щоб репрезентувати Україну, до Риги прибула делегація ЗУНР у складі К.Левицького, О.Назарука, Е.Брайтера і Л.Ми-шуги. Поляки називали її "германофільською" і рішуче виступали проти її допущення на переговори, беручи за основу статті Варшавського договору з С.Петлюрою. Делегація ЗУНР висловила конференції протест проти трактування Галичини як внутрішнього питання Польщі, а також протест проти мирного договору стосовно Східної Галичини. Проте і цю делегацію не було допущено до участі в переговорах.
Упродовж декількох тижнів радянські дипломати лише імітували бурхливу діяльність у переговорному процесі. Водночас радянські війська успішно наступали на фронті, але невдовзі ролі воюючих держав помінялися, і з середини серпня 1920 р. почали наступати поляки. Тепер поляки почали зволікати з перемир'ям.
Польська і радянська делегації 12 жовтня 1920 р. підписали тимчасовий договір, в якому кордони України і Польщі визначалися по річці Збруч і далі - лінією через Острог до впадання Горині в Прип'ять. Встановлене на три тижні перемир'я - з 19 жовтня до 9 листопада 1920 р. - радянський уряд використав для наступу на західному і південному фронтах.
У Ризі 18 березня 1921 р. був підписаний мирний договір між Польщею та радянською Росією. Польща визнавала УСРР. До Польщі відійшли українські землі, обіцяні їй С.Петлюрою у Варшавському договорі, - Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Доля Галичини не була вирішена. Польща також зобов'язувалася надати повні національно-культурні права українцям і білорусам, що проживатимуть на її території, а Росія - полякам на своїй території. У договорі було зумовлено заборону перебування на території Польщі антирадянських організацій. Отже, Директорія та уряд УНР, усі їх організації втратили право легального існування в Польщі.
Долю Галичини остаточно вирішила Рада послів держав Антанти. На засіданні в Парижі 14 березня 1923 р. вони передали Галичину під "опіку" Польщі на 25 років із умовою надання автономії. Ця умова чітко визначена у прийнятому на Раді послів "Статуті Галичини".
Треба визнати, що на рішення Антанти, прийняті у березні 1923 p., вплинув і факт чотирирічного перебування Західної України у складі Польщі й Варшавська угода 1920 р. УНР з Польщею, і особливо Ризький мирний договір, підписаний від імені українського народу керівниками УНР та УСРР. Ризький мирний договір став кінцевим існуванням незалежності Української держави, за яку боровся народ у 1917-1920 pp.
Уроки зовнішньої політики та міжнародних відносин України в 1917-1920 pp.
Українська революція 1917-1920 pp. зазнала поразки. Важливе значення в цьому відіграв міжнародний чинник. Адже боротьба України за незалежність відбувалася за дуже несприятливих обставин, які характеризувалися агресивністю безпосередніх сусідів і байдужістю або й відвертою неприхильністю до України держав Антанти й США. З одного боку, Росія не хотіла миритися з існуванням самостійної України, а більшовики розпочали проти неї загарбницьку війну. З іншого - на українські території претендували центрально-східноєвропейські країни (Польща, Румунія) і також західні держави - спочатку Німеччина, потім країни Антанти, насамперед Англія та Великобританія. їх ставлення до України змінювалося відповідно до ситуації на фронтах Першої світової війни, а згодом - відповідно до розвитку подій в Росії та регіоні.
У тогочасних умовах Україна була радше об'єктом, ніж суб'єктом міжнародної політики. Вона стала певною мірою заручником інтересів великих і сусідніх держав. Фактично жодна з них не надала їй військової допомоги чи політичної підтримки на міжнародній арені. Договір Ю.Пілсудського з С.Петлюрою вже нічого не міг вирішити, бо українська концепція Ю.Пілсудського від самого початку не мала підтримки ні в Україні та Польщі, ні на міжнародній арені. Загалом центральні та східноєвропейські сусіди прагнули використати слабкість України, щоб задовольнити свої територіальні претензії за рахунок українських земель.
Не розглядали Україну як самостійний чинник у повоєнній системі європейської безпеки західні держави. У країнах Антанти була поширеною настороженість і недовіра до українського руху та його лідерів, яких звинуватили у зв'язках з Німеччиною й Австрією і в соціалістичних або навіть пробільшовицьких симпатіях. Ці підозри підтвердили підписання Україною сепаратного миру з державами Четвірного союзу, хоча Україна перебувала у безвихідному становищі й потребувала миру. Тому певний інтерес до України в західних державах з'явився лише тоді (наприклад, наприкінці 1917 р. або під час франко-українських переговорів в Одесі на початку 1919 р.), коли вони потребували сприяння українського уряду в досягненнях їх мети у регіоні. Для західних країн переважали на Сході Європи інтереси їх нових союзників -Польщі, Чехословаччини, Румунії, а також некомуністичної Росії. Захід не зміг зрозуміти роль незалежної України в європейській геополітиці, а Україна не зуміла цю роль чітко окреслити і донести до Заходу.
Міжнародна спільнота виявилася неготовою визнати право українців на національне самовизначення. Це право треба було доводити і виборювати власними військовими та дипломатичними засобами. Однак їх виявилося недостатньо. Всі українські уряди - Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР, ЗУНР - не змогли встояти перед зовнішньою агресією чи внутрішньою опозицією. З огляду на внутрішню слабкість українського національного руху, багато залежало від зовнішнього визнання та міжнародної підтримки України. Така підтримка та визнання зумовлювалися стабільним внутрішнім становищем. Проте внутрішня слабкість і нетривалість українських владних структур не дали Заходу потрібного часу для усвідомлення можливої ролі та місця на геополітичній мапі Європи у післявоєнний період.
Безперечно, вплив Заходу на долю української державності не треба переоцінювати, хоча, за певних обставин, західна допомога могла змінити перебіг подій. Набагато вагомішу роль у вирішенні майбутнього Лівобережної й Правобережної України відіграла агресія Росії на сході та Польщі й Румунії - на заході. Більшовики, які втрималися при владі, в українській політиці менш за все зважали на позицію Заходу. Ставлення до "українського питання" Франції, Великобританії та США формували білогвардійські сили Росії, які не сприймали самостійність України. Частіше, ніж Росія, з думкою країн Антанти рахувалися центрально-східноєвропейські сусіди України, однак і вони ігнорували волю великих держав, вдаючись до політики "довершених фактів". Необхідно також згадати і про відсутність в Україні лідерів, яким би міг довіряти Захід. У світі не знали ні України, ні українських національних провідників, що суттєво послаблювало міжнародні позиції України. Не вдалося українській дипломатії домогтися міжнародного визнання України в умовах війни, незважаючи на окремі значні успіхи.
Винними за поразку в боротьбі за дипломатичне визнання України були й українські уряди. Недооцінювала значення зовнішньої політики Центральна Рада, а також на початках діяльності й Директорія. Українські уряди запізнювалися з визначенням міжнародних пріоритетів, не мали чіткої концепції міжнародної політики. Вони прагнули балансувати між Росією та Німеччиною, Росією й Антантою, тобто проводити "багато-векторну" політику. А це унеможливлювало здобути надійних союзників, ускладнювало формування зовнішньополітичної стратегії в умовах збройних конфліктів та геополітичної конфронтації.