Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:1. Українські землі у міжнародній політиці напередодні та на початку Другої світової війни

Докорінні зміни в міжнародному житті відбулися в 30-40-х роках XX ст. Зокрема, це позначилося на розв'язанні української проблеми - одного з найскладніших політичних питань у Центральній і Східній Європі міжвоєнного періоду. Політична гра, яку в цей час вели наймогутніші держави Європи - Німеччина, Франція, Англія і Радянський Союз, призвела до повних драматизму подій, що стали поворотним пунктом у житті народів споконвічних українських земель - Західної України, Північної Буковини, Хотинського, Акерманського й Ізмаїльського повітів Бессарабії, загарбаних після Першої світової війни Польщею і Румунією.
Величезне значення у виникненні саме такої ситуації в міжнародних відносинах, безперечно, мала Мюнхенська угода. її учасники - Німеччина, Італія, Англія, Франція - несли значну відповідальність за той стан Європи, який вже давно в історіографії визначається поняттям "передвоєнна політична криза".
Щодо зовнішньої політики Радянського Союзу, то його керівництво на чолі зі Й. Сталіним упродовж майже двох десятиріч вбачало наявність загрози капіталістичного оточення. Хоча, якщо згадати його безпосередніх сусідів, то наприкінці 30-х років жодна з цих країн не була готова і не мала наміру воювати з Радянським Союзом.
Збудований "соціалізм" у СРСР наприкінці 30-х років охарактеризувався тоталітарними, командно-адміністративними методами управління. Приймати виважені рішення у міжнародних справах перешкоджала саме ця концепція, що випливала з хибної уяви про Радянський Союз як про "оточену ворогами фортецю". Отож для Сталіна було звичним розглядати всі розташовані навколо цієї "фортеці" країни як ворожі. Цілком зрозуміло, що керівництво, дотримуючись подібної концепції, не могло відрізнити дійсних ворогів від уявних і реально розраховувати на чесну співпрацю зі сусідніми народами.
В чому ж полягає суть зовнішньополітичного курсу Москви і конкретних дій сталінської дипломатії в 1939- 1941 pp.? Це питання, можливо, як жодне інше, і донині викликає немало суперечок. Відповідь на нього пов'язана не з кращими сторінками радянської історії і, намагаючись знайти її, багато дослідників, насамперед А.Сахаров, зображали справу так: буржуазний світ у свідомості мас і керівників СРСР був заклятим ворогом трудящих. Його у свій спосіб належало перебудувати. Тому в міру зміцнення режиму формувалась ідеологізована зовнішня політика на засадах ідеалів світової революції і планетарного визволення трудящих від експлуатації, хоча ці ідеали з тактичних міркувань маскували. Можна навести чимало прикладів, коли сталінське керівництво на з'їздах партії, інших форумах відверто проголошували цю кінцеву мету своєї зовнішньої політики. Такі заклики навіть напередодні німецько-радянської війни вже враховували світову бойню.
Й. Сталін 19 серпня 1939 р. у промові на засіданні Політбюро і керівництва Комінтерну заявив: "Досвід двадцяти останніх років показує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух сильний до такої міри, щоб більшовицька партія змогла б захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою лише в результаті великої війни". СРСР, зазначав він, буде чекати свого часу, працювати на виснаження капіталістичних сторін, які воюють між собою. У липні 1940 р. Нарком закордонних справ СРСР В. Молотов заявив у розмові з міністром закордонних справ Литви В. Креве-Мицкявичусом: "Геніальний Ленін не помилявся, запевняючи нас, що Друга світова війна дасть змогу нам захопити владу в усій Європі, як Перша світова війна дала змогу захопити владу в Росії".
Ці ідеї широко відображені у директивних пропагандистських документах, виступах інших керівників ВКП(б) та уряду в травні-червні 1941 p., тобто буквально напередодні війни, звернених до армії, партійно-комсомольського активу та ін.
Отже, в основі зовнішньої політики радянської держави були, крім конкретних тактичних розрахунків, і стратегічна революційна концепція війни на поразку світової буржуазії, зокрема у процесі протиборства капіталістичних країн.
Досліджуючи радянську державу того періоду, зазначимо: його серцевиною, крім революційно-тоталітарного змісту, був і традиційний для Росії авторитарно-державний геополітичний підхід до зовнішньої політики країни. Одержавши необмежену владу в Росії, більшовики разом з нею отримали в спадок і попередні державні претензії та зовнішньополітичні цілі, значно підірвані у 1918-1920 pp. Почуття реваншу визрівало саме тоді, коли країна набула сили і стабільності, будувала нову могутню індустрію. Це було почуття зовнішньополітичного реваншу, що логічно мав наступити після досягнення реваншу соціального та політичного і погасити, зрештою, ті комплекси, якими тяжіли Й. Сталін і його соратники.
До світової війни готувалася й фашистська Німеччина. А.Гітлер 11 квітня 1939 р. підписав директиву "Про єдину підготовку вермахту до війни 1939 - 1940 pp." У другій частині документа під кодовою назвою "Вайс" ("Білий план'") був викладений план агресії проти Польщі. Його у Берліні розглядали як попередній захід перед війною з Францією й Англією. При цьому підготовча робота мала бути завершена не пізніше 1 вересня 1939 р.
Різке загострення німецько-польських відносин слугувало першопричиною нової політичної кризи в Європі. На горизонті міжнародної політики знову постало "українське питання". Це пояснювалося насамперед агресивними планами і політичними акціями правителів Третього Рейху. Замислюючи антипольську агресію, вони неминуче порушували питання, що стосувалися подальшої долі українських земель.
Як засвідчує аналіз різних джерел, спочатку конкретних планів стосовно Західної України у нацистської верхівки не було. Загальний напрям її думок підтверджують вказівки А. Гітлера командуванню сухопутних військ від 25 березня 1939 р. Вторгатися на Україну фюрер не хотів. Залежно від обставин можна було б створити Українську державу, але ці питання залишалися поки що "відкритими".
Проте вже з середини квітня дедалі чіткіше визначалася позиція керівництва Німеччини у справі Західної України. Подальша доля цієї української землі розглядалася ним насамперед з огляду сприяння успішній реалізації планів захвату Польщі.
Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили скористатися "українською картою". Для цього вони пішли на поліпшення стосунків з українською еміграцією, якій обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угруповань, надавати їм матеріальну і моральну допомогу, зокрема створити український легіон. З цією метою гітлерівці вважали за доцільне ще раз звернутися до справи Закарпаття - найболючішої на той час проблеми українсько-німецьких відносин. Вони намагалися вплинути на уряд Угорщини стосовно надання Закарпатській Україні автономного статусу.
У свою чергу, поновлюючи контакти з німецькими інстанціями, лідери ОУН зробили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїх визвольних змагань. Аналізуючи таку позицію оунівців, дослідник українського націоналізму Д. Армстронг писав: "Усі, хто мріяв про незалежну соборну Україну, розуміли, що вона може постати тільки із серії катастрофічних змін у Східній Європі. Єдине, що могло б викликати такі перетворення, була велика війна". Тому ініціатор такої війни - Німеччина ставала природним союзником ОУН.
Мотивування такого швидкою відходу від позиції негативізму стосовно гітлерівців, спричиненої їх відмовою підтримати українську державність на Закарпатті, було простим. Зрештою, розмірковували провідники ОУН, Закарпатська Україна була лише маленькою частиною української території, і не треба на прикладі ставлення до неї судити про справжню позицію Німеччини в українській проблемі загалом.
Німецькі відомства почали жваво цікавитись українськими кадрами, збирали їх у спеціально відведених місцях. Окрім членів ОУН, що проживали на території рейху, нацистські спецслу-жби звернули увагу на частину вояків Карпатської Січі, які втекли із Закарпаття або опинилися в угорському полоні. їх звільнили, перевезли до Німеччини і розмістили в спеціальних таборах, де вони проходили військову підготовку.
Наприкінці 1938 р. представники відомства адмірала В. Ка-наріса зважились на формування Українського леґіону, вишкіль-но-збірний центр якого розташувався в австрійській місцевості Зауберсдорф. За спогадами члена ОУН В. Крохмалюка, серед його особового складу переважали колишні стрільці Карпатської Січі й оунівці, котрі проживали в еміграції у Німеччині чи перейшли на її територію з Польщі до вересня 1939 р.
У Зауберсдорфі відбувалося початкове військове навчання, звідки його слухачів маленькими групами переправляли на подальше вдосконалення, здебільшого до Німеччини. Вишкіл Українського легіону, офіційна назва якого - "Військові відділи націоналістів" (ВВН), здійснювався у суворій таємниці. Бійці зобов'язувалися приховувати свою національність, вдавалися до псевдонімів, називали себе німецькими іменами. Легіон складався з двох куренів і налічував 600 осіб. Командиром з української сторони було призначено колишнього члена УВО, оунівця, полковника Р. Сушка. Закономірно виникає запитання: що ж замишляла фашистська верхівка? Як засвідчують факти, вона обмірковувала найвагоміші докази політично-пропагандистської підготовки нападу на Польщу. Великого значення нацисти надавали виправданню агресії та внутрішньополітичному підривові Польської держави.
Блискавичність і "обґрунтованість" воєнної кампанії, на думку гітлерівців, дадуть змогу поставити західні держави перед реальним фактом. До того ж, ідеальним вони вважали такий варіант, коли конфлікт із Польщею не буде відверто викликаний Німеччиною. Саме ці міркування і спричинили посилений інтерес німців до "української карти". Це підтверджує і довірча розмова відповідального працівника Міністерства закордонних справ Німеччини П. Клейста з німецьким журналістом 2 травня 1930 р. Йшлося про, те, щоб зусиллями українських угруповань підготувати масовий виступ проти польських властей. "Не треба піддавати спеціальній обробці українські керівні кола, - наголошував П. Клейст, - бо останні події (мається на увазі передача німцями Закарпаття Угорщині. - Авт.) аж ніяк не похитнули їх відданості Берлінові. Здійснивши таку підготовку, ми змогли б потім дати Польській Україні сигнал до повстання. Із Словаччини та Карпатської України ми направили б одразу великі партії зброї та боєприпасів, а також відрядили б добре навчені військовій справі загони січовиків". Між Берліном і Львовом було встановлено тісний безпосередній контакт. Вогнище пожежі в українських районах дало б Німеччині привід для воєнного втручання у великих масштабах.
Щоправда, у випадку німецько-польського конфлікту "українське питання", з огляду на його специфіку, не обмежилося б відносинами між двома країнами, а неминуче набуло б ширшого міжнародного масштабу. Це сталося б тому, що при успішній реалізації намірів гітлерівців проти Польщі загроза нависла б над країнами Південно-Східної Європи, Прибалтикою і Радянським Союзом. Володіння Західною Україною давало б Німеччині змогу мати вигідний стратегічний плацдарм, а водночас і засіб постійного тиску на СРСР. Безумовно, такий розвиток подій не міг влаштовувати Радянський Союз, і це дуже добре розуміли керівні кола Третього Рейху. Автори плану "Вайс", враховуючи насамперед сильні антирадянські упередження польського керівництва, вважали неймовірним виступ СРСР на боці Польщі. Водночас доводилося зважати на можливість рішучої протидії Радянського Союзу спробам нацизму захопити Західну Україну. Усвідомлення цієї обставини викликало серйозні сумніви стосовно плану організації повстання у краї. Отже, Західна Україна ставала одним із ключових пунктів, в яких під час підготовки гітлерівської агресії проти Польщі безпосередньо зіткнулися геополі-тичні інтереси Німеччини та Радянського Союзу. Проте жодна зі сторін - ні фашистське керівництво, ні радянський уряд - не виявляли тоді прагнення до подальшого загострення відносин і доведення їх до стану війни.
А. Гітлер спрямував увагу до Заходу, розглядаючи війну з Польщею як прелюдію до агресії проти Франції та Англії. І лише після здійснення цих планів, згідно з його розрахунками, мала бути черга Радянського Союзу. У розмові зі швейцарським вченим В. Буркхардтом 11 серпня 1939 р. А. Гітлер так зобразив нацистську концепцію: "Усе, що я роблю, спрямоване проти Росії. Якщо Захід надто дурний і сліпий, щоб це осягнути, то я буду змушений порозумітися з росіянами, розбити Захід, а потім, після його розгрому, повернутися моїми об'єднаними силами проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна, щоб ми не голодували, як під час останньої війни".
Отже, українські землі розглядалися у перспективі як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму, а 1939 р. німецький уряд був зацікавлений у тому, щоб під час воєнних кампаній Третього Рейху проти Польщі та західних держав СРСР займав нейтральну позицію. Це дало б Німеччині змогу уникнути війни на два фронти. Треба було укласти німецько-радянську угоду із зафіксованими у ній відповідними зобов'язаннями Москви. Щоб Сталін наважився на цей крок, необхідно було переконати його у відсутності агресивних намірів. З цією метою, вважали у Берліні, найбільше можна використати "українське питання". Планувався новий поворот німецької політики в "українському питанні".
Відразу після Мюнхенської угоди нацистське керівництво безпосередньо взялося за вироблення засобів використання "радянської карти" у німецьких зовнішньополітичних планах, виступило ініціатором спорадичних зондуючих контактів і зрушень у німецько-радянських відносинах, які у серпні 1939 р. переросли у переговори про укладання пакту про ненапад.
На тлі безуспішних переговорів між СРСР, Великобританією і Францією німецька сторона прагнула за будь-яку ціну запобігти зближенню Радянського Союзу зі західними державами, декларувала значні поступки на його користь. "Відмова від Прибалтики, Бессарабії, Східної Польщі (не кажучи вже про Україну) -це у той момент мінімум, на який німці пішли без тривалих роздумів, лише б одержати від нас обіцянку невтручання у конфлікт з Польщею", - повідомляв Москву повірений у справах СРСР у Німеччині Г. Астахов.
Істотним імпульсом до радянсько-німецького зближення в 1939 р. слугувала також санкція гітлерівських правителів на ліквідацію Карпатської України - небезпечного для них осередка української державності. Сталін із задоволенням сприйняв остаточну німецьку позицію у цьому питанні й вступив з А. Гітлером у союз, побудований на партнерстві двох світових "хижаків".
Наближався час нападу Німеччини на Польщу. Установи і спецслужби Рейху продовжували відпрацьовувати шляхи і методи використання "української карти". Питання позиції СРСР під час майбутньої воєнної акції проти Польщі дедалі більше хвилювало нацистську верхівку. Тому наприкінці липня-на початку серпня німецька дипломатія інтенсифікувала контакти з радянським урядом. Вона намагалася конкретизувати умови, які б сприяли поліпшенню цих відносин. Г. Астахову в Міністерстві закордонних справ Третього Рейху твердо заявили: "Від будь-яких посягань на Україну ми цілком відмовилися." Цю заяву можна було розцінити як натяк на те, що у випадку німецько-польської війни Німеччина могла б не окуповувати Західної України.
Що стосується Радянського Союзу, то він 1939 р. опинився в складному політичному становищі. В зв'язку з цим заслуговує на увагу аналіз такого становища, зроблений російським істориком А. Сахаровим. На його думку, після Мюнхенської угоди європейських держав ставала щораз очевиднішою дипломатична ізоляція країни. Ворожими їй були Польща, Фінляндія, Румунія, не кажучи вже про Англію і Францію. Німеччина теж поволі виношувала далекосяжні плани загарбань на Сході. В цих умовах зовнішньополітична ініціатива постійно належала Німеччині. її агресивні спрямування, зовнішньополітичні комплекси й амбіції, а пізніше відверто мілітаристський загарбницький курс стали постійним фактором європейської та світової політики, на який мусили зважати інші держави.
Англо-французький блок, Німеччина, СРСР - це той трикутник, де вирішувалася доля тодішньої Європи, і найслабшою ланкою цього зовнішньополітичного трикутника був Радянський Союз, незважаючи на постійно зростаючу армію, а також геопо-літичні претензії й ідеологічні глобальні цілі. Цю слабкість та ізоляцію СРСР виявили, зокрема, весняно-літні англо-французько-радянські переговори, на яких незримо була присутня й Німеччина і які практично були провалені, оскільки ні тій, ні іншій стороні не була вигідна змова проти А. Гітлера.
Ця змова порушила б той баланс сил та інтересів, що тоді визначався і полягав у споконвічній англо-французькій антирадянщині - геополітичній і ідеологічній - і спробі спрямувати Німеччину проти СРСР, у глибокій недовірі, навіть ненависті радянського керівництва до англо-французького блоку і небажанні виконувати відведену йому роль маріонетки у назріваючій великій європейській війні. У цих достатньо прозорих історичних умовах зближення Німеччини і СРСР було природним. І йшлося, безперечно, не про "безпеку" Радянського Союзу, його миролюбність, відтермінування початку війни і подібні ідеологічні кліше. Це був природний, суворий і певною мірою ризикований вибір, що давав змогу СРСР успішно реалізувати свої геополітичні і частково ідеологічні месіанські цілі. В союзі з Англією й Францією зробити це було неможливо. Союз з Німеччиною таку змогу давав, оскільки відповідав німецьким геополітичним і месіансько-ідеологічним інтересам. Відтягування ж Радянським Союзом війни завдяки пакту з Німеччиною - це лише другорядний, так би мовити, супутній елемент цієї політики. Лінія Й. Сталіна була такою: уникнути пастки, яку готував Радянському Союзові англо-французький блок, обійти європейську війну, спрацювати на зіткнення потенційних суперників, одержати свободу дій у Східній Європі і на Далекому Сході, а в подальшій перспективі втрутитись у війну з метою і закріплення вже досягнутих геопо-літичних переваг, і здійснення революційної експансії.
За таких обставин радянське керівництво воліло вести подвійну гру: не відмовляючись від переговорів з Англією і Францією, воно таємно готувало ґрунт для змови з Німеччиною. Ще до початку англо-французько-радянських військових переговорів (12 серпня 1939) Політбюро ЦК ВКП(б) 11 серпня вирішило кардинально змінити зовнішньополітичний курс країни, віддавши перевагу встановленню тісніших політичних і економічних відносин із фашистською Німеччиною.
З цією метою для підписання відповідних документів 23 серпня у Москву прибув міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріб-бентроп. Саме тут у ніч на 24 серпня 1939 р. після кількагодинних переговорів у Кремлі міністри закордонних справ СРСР і Німеччини В. Молотов і Й. Ріббентроп у присутності Й. Сталіна підписали договір про ненапад між їхніми країнами терміном на десять років. До речі, внаслідок неузгодженості дій засобів радянської протиповітряної оборони в коридорі польоту в районі Великих Лук літак Й. Ріббентропа був обстріляний зенітною артилерією і лише через щасливий випадок його не збили. У той самий день з Москви прилетіла велика група "енкаведистів" для вияснення цієї "провокації".
Договір, що увійшов у історію як пакт "Молотова-Ріббентро-па", складався з семи статтей і передбачав зобов'язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного як окремо, так і спільно з іншими державами. Невід'ємною частиною радянсько-німецького договору був таємний додатковий протокол. Він визначав територіальний устрій майбутньої Європи, зокрема містив положення стосовно українських земель: "У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави, - читаємо в цьому документі, - межа сфер і інтересів Німеччини і СРСР буде проходити приблизно по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну". Отже, більшість земель Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу.
Компроміс між двома країнами, досягнутий внаслідок складного політичного та дипломатичного протиборства, визначив подальшу долю Західної України, вніс істотні зміни в міжнародні відносини "українського питання". Німеччина, яка була неспроможна вести війну на два фронти, не лише публічно зреклася своїх антирадянських планів, а й фактично відмовилась від використання "української карти" в інтересах своєї зовнішньої політики. Оцінюючи цей аспект радянсько-німецького договору, нацистський діяч Розенберг 25 серпня 1939 р. записав у щоденнику: "Якщо ми до того ж змушені будемо віддати Польську Україну Радянському Союзові, то це з нашого боку другий після Карпатської України удар, завданий одній з найсильніших анти-московських сил". Гітлерівське керівництво вирішило утриматися від організації повстання на Західній Україні як штучного приводу для вторгнення вермахту. Такі дії суперечили б духові підписаного договору, та й, зрештою, потреба у них уже відпала.
Побоюючись викликати недовіру радянського уряду, нацистські відомства і спецслужби різко обмежили зв'язки з українськими емігрантськими угрупованнями. Так, уже на другий день після підписання пакту "Молотова-Ріббентропа" німецькі офіційні установи отримали наказ із застереженням, що зовнішньополітична ситуація вимагає надзвичайно обережної поведінки і нагляду за всім, що відбувається в українських організаціях.
До речі, окремі історики дотримуються думки, що, мовляв, Й. Сталін підписанням пакту зрадив інтереси Польської держави. Ці висновки аргументовано спростовує А.Трубайчук. Адже зрадити можна лише друга, а Польща санаційних полковників не могла бути дружньою стороною для Росії Й. Сталіна: СРСР не мав перед Польщею жодних зобов'язань про взаємний захист. Отже, підписанням пакту він її не зраджував. Тут справа в іншому. Й. Сталіна підманув А. Гітлер, пообіцявши йому понад третину польської території. Успіх же Й. Сталіна у переговорах із західними державами означав би для А. Гітлера відмову від агресивних планів до тієї частини Польщі, яка була йому потрібна негайно з амбіційних причин. У випадку відмови СРСР від підписання пакту А. Гітлер зустрівся б з такою масою військ, проти котрої Німеччина не змогла би вистояти. Німецько-радянська угода не лише усувала цю загрозу, а навпаки, ставила Англії і Франції такі умови, за якими вони змушені були б відмовитися від Польщі взагалі. На це, власне, А. Гітлер і розраховував. Він неодноразово у своїх виступах наголошував, що цим пактом забезпечив собі мир на Сході.
Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. о 4 год. 45 хв. нападом Німеччини на Польщу. Саме радянсько-німецький договір про ненапад забезпечив необхідні політичні і військово-стратегічні передумови цього міжнародного розбою. Незважаючи на наполегливий опір польських військ, гітлерівські дивізії, маючи істотну перевагу в силах, бойовій підготовці й технічній оснащеності, швидко просувалися на Схід і до 8 вересня підійшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті, загарбники захопили Люблін і підійшли до Бреста та Львова, окупували Володимир-Волинський і Дрогобич.
Вторгнення у Польщу змусило уряди Великобританії та Франції, пов'язані з нею зобов'язаннями про надання негайної допомоги на випадок агресії, оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці війни участь цих країн у війні була радше символічною. Після кількох марних спроб переговорів з фашистами союзники прийняли таємне рішення не вдаватись до активних бойових дій проти них. Почалася "дивна війна" - вона стала логічним наслідком і продовженням мюнхенської політики правлячих кіл Великобританії та Франції. Польща опинилася на порозі воєнно-політичного краху.
Яку ж позицію зайняли західноукраїнські політичні угруповання відносно німецько-польського конфлікту?
Ґрунтовна відповідь на це питання викладена, зокрема, у працях М. Швагуляка. На його думку, в тій ситуації, що склалася наприкінці літа 1939 p., західноукраїнським політикам у їх пошуку зовнішньої сили, яка б співчувала українській справі й об'єктивно була зацікавлена у сприянні їй, залишався дуже обмежений вибір. Після укладення радянсько-німецького пакту про ненапад діапазон цього вибору зменшився до мінімуму. За умов, коли вибух війни був питанням днів або навіть годин, провідні українські політичні партії могли виступити на підтримку Польщі або зайняти нейтральну позицію. Оскільки ж другий варіант поведінки неминуче був би розцінений владою як зрада, то залишалося одне - офіційно підтримати поляків. Щоправда, зробили це лише ті партії, які мали представництво у польському сеймі.
Після нападу Німеччини на Польщу і початку воєнних дій українські провідники підтвердили вірність обраній позиції. Голова Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО) В. Мудрий, виступаючи у сеймі від імені Українського парламентського представництва 2 вересня 1939 p., заявив, що "разом з усім громадянством українці виконають свій обов'язок і принесуть усі жертви для оборони держави".
Свою позицію українські провідники не змінили і у подальшому ході війни, коли дедалі очевиднішою ставала воєнна поразка Польщі. Більше того, вони ще раз підтвердили цю позицію за екстремальних умов, що склалися у середині вересня 1939 р. На той момент німецькі війська вже вступили на територію Західної України й узяли в облогу Львів. У розпалі боїв у місті почали ширитися чутки про можливий антипольський збройний виступ українців. На пропозицію військових і цивільних властей 14 вересня Львівське радіо та польські газети оголосили заяву за підписами митрополита А. Шептицького і голови УНДО В. Мудрого, де спростовували ці безпідставні чутки.
Позиція громадсько-політичних лідерів, безумовно, впливала на поведінку громадян української національності. За різними оцінками, у польському війську у вересневі дні 1939 р. перебували від 120 до 200 тис. українців. Більшість з них сумлінно виконували солдатський обов'язок. Були полки (наприклад, 5-й Грубешівський), де українці становили більшість особового складу.
Не варто забувати, що напередодні Другої світової війни відносини між українським населенням і польською владою залишались надзвичайно напруженими і більшість українців не бажали захищати державу, яка вела антиукраїнську політику.
Вже в перші дні війни Німеччина намагалась втягнути Радянський Союз у воєнні дії. Так, 3 вересня Й. Ріббентроп доручив німецькому послу в Москві Шуленбургу з'ясувати у В. Молотова, чи не бажає СРСР скерувати свої збройні сили проти Польщі й зайняти територію, що входить у сферу його інтересів, тобто, зокрема, Західну Україну. При цьому наголошувалося, що це не лише допомогло б Німеччині, а й також, згідно з московськими угодами, було б у радянських інтересах. Однак сталінське керівництво не зважилося аж на такий крок, який означав би взяти на себе співвідповідальність за агресію проти сусідньої Польщі.
Запровадження до участі у воєнних діях ретельно зважувалось у Москві. В. Молотов відповів лише 5 вересня, зазначивши: "Ми згодні з Вами, що в слушний час нам буде цілком необхідно розпочати конкретні дії. Ми вважаємо, однак, що цей час ще не настав". Москва і надалі на наполягання Берліна ухилялася від прямої відповіді. Мабуть, радянське керівництво відкладало воєнне втручання в Польщу, щоб не виглядати співучасником Німеччини у її війні зі західними державами. Воно відшуковувало мотиви. В. Молотов у бесіді з послом Німеччини в СРСР В. Шуленбу-ргом 10 вересня вперше висунув політичний мотив виправдання майбутнього вторгнення в Польщу, коли СРСР має прийти на допомогу українцям і білорусам, "яким загрожує Німеччина". Таке повідомлення було б більше правдоподібним, коли б німці захопили Варшаву, тоді б СРСР уникнув звинувачення в агресії.
Іншим важелем тиску на Москву стала показна підготовка антипольського повстання на західноукраїнських землях націоналістичними силами. У А. Птлера 12 вересня відбулися спеціальні наради, де обговорювалися різні варіанти політичного оформлення наслідків німецько-польської війни, що були значною мірою поставлені в залежність від подальшої позиції СРСР. Стосовно Західної України, справа якої була в центрі уваги, то поряд з пропозицією про передачу територій на схід від лінії Нарев -Вісла - Сян Радянському Союзові навіювалася й ідея проголошення її самостійною. У зв'язку з цим учасники нарад знову повернулись до плану організації повстання у Західній Україні. Ріб-бентроп і начальник штабу верховного командування Кейтель наголошували на необхідності інспірувати масовий виступ українського населення, який був би спрямований не лише проти польських властей, а й мав би на меті винищення поляків і євреїв. До організації повстання планувалось залучити ОУН.
У середині вересня у Відні керівник абверу В. Канаріс мав зустріч з головою Проводу українських націоналістів (ПУН) А.Мельником. На ній він наголошував на можливості чи, радше, ймовірності незалежності Західної ("Галицької") України. А. Мельник настільки повірив В. Канарісу, що наказав готувати список членів західноукраїнського уряду. Головний абверівець, напевне, допускав цей варіант на той випадок, коли б Москва відмовилась вступити на польську територію. Саме тоді в різних частинах Східної Галичини (Бережани, Стрий, Дрогобич, Львів, Чортків, Золочів) спалахнули повстання, учасники яких роззброювали польську поліцію, утворювали власні охоронні загони, встановлювали українську владу.
Характерно, що 15 вересня Й. Ріббентроп надіслав В. Шуленбургу телеграму, де рекомендував попередити В. Молотова: якщо Радянський Союз і тепер не втрутиться, то на схід від німецької зони впливу може виникнути "політичний вакуум" і там виникнуть умови для утворення "нових держав". Це був явний натяк на можливість проголошення самостійності Західної України і Західної Білорусі під німецьким протекторатом, чого кремлівський диктатор допустити не міг. Відомо, що до вибуху українського повстання справа не дійшла. Активізація української політики Німеччиною насправді звелася до появи Українського легіону серед німецьких передових частин, що вступили на землю Західної України, і деяких пропагандистських акцій. Можна допустити, що всі ті дії були переважно демонстративного плану і мали на меті справити враження не лише на українське населення. Гадаємо, що саме на них опиралася німецька дипломатія у нових спробах прискорити виступ Радянського Союзу.
Безумовно, Берлін у своїй східній політиці зважав на недоліки СРСР, зокрема з національного питання. Адже Москва вбачала в сепаратизмі грізну небезпеку. Для СРСР започаткування навіть підтримуваної німцями, нестійкої, але формально незалежної частини Української держави могло б виконати роль детонатора самостійницьких настроїв у радянській Україні. Однак до сильнодіючих стимуляторів Німеччині вдаватися не прийшлося. Червона армія 17 вересня перетнула радянсько-польський кордон. Польща була приреченою на неминучу поразку. Уряди Англії та Франції, вступивши у війну з Німеччиною, виявилися не готовими і неспроможними надати допомогу патріотам у нерівному двобої з гітлерівською воєнною машиною. СРСР формально оголосив про нейтралітет. Коли польський уряд 5 вересня звернувся до Москви з проханням надати йому військові матеріали, а також дозволити транзит військових вантажів через радянську територію, Москва відповіла відмовою, зазначивши про небажання бути втягнутою у війну на будь-якому боці. Кремль приховував свої таємні домовленості з Берліном.
Вступ радянських військ на територію Польщі мотивувався необхідністю взяти під захист населення Західної України та Західної Білорусі. У виступі по радіо 17 вересня 1939 р. голова РНК СРСР В. Молотов зазначив, що внаслідок поразки "Польща стала зручним полем для всіляких випадковостей й несподіванок", тому радянський уряд "вважає своїм священним обов'язком подати руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам, які населяють Польщу".
Коли Червона армія перейшла кордони Західної України і польські війська були вже фактично розбиті, 17 вересня радянські літаки розкидали звернення до українського населення, підписане командармом С. Тимошенком, яке, зокрема, закликало: "Зброєю, косами, вилами і сокирами бий вічних ворогів - польських панів". Це був відкритий заклик до нищення польської меншини, бо йшлося не лише про польських поміщиків, оскільки гніт, який терпіли західні українці, був не тільки соціальний, а передусім національний. Коли зважити, що заклик з'явився після поразки Польщі, а Західна Україна була захоплена більшовиками, то стане зрозуміло: будь-який виступ українців проти поляків завдав би шкоди українцям. Такий виступ ще більше загострив би відносини між українцями і поляками, - і саме тоді, коли обидва народи потрапили під ярмо спільного ворога. На щастя, незважаючи на утиски, яких зазнало українське населення за 20 років польської окупації, воно не піддалося на цю сталінську провокацію.
Безуспішними були також аналогічні німецькі плани вчиняти за допомогою ОУН у Західній Україні польські та єврейські погроми на вимогу Й. Ріббентропа. Про це засвідчують записки шефа німецької контррозвідки В. Канаріса. Після укладення німецько-радянського пакту й у зв'язку з наближенням війни ПУН, що перебував за кордоном, дав доручення Крайовій екзекутиві ОУН вжити заходів для захисту членів організації й українського населення від можливих репресій влади, однак протипольсь-кого повстання не піднімати. Таке доручення було зроблене, хоча в основі визвольної концепції ОУН у Західній Україні було масове народне повстання проти Польщі, що мало завершити тривалий період боротьби за незалежність (з другої половини серпня 1939 р. за існуючих міжнародних умов таке повстання не пішло б на користь українцям).
Українське населення краю також розуміло невідповідність моменту для широкого виступу. Отже, сподівання нацистів і ста-ліністів на антипольські виступи західних українців не здійснилися, хоча окремі історики акцентують на тому, що українці та білоруси виявляли ворожість до відступаючих польських частин, і наголошують на численних випадках насильства з обох боків. Тому останні воєнні дії на цій території польська армія змушена була вести проти місцевого населення, вороже ставлення якого до неї стало наслідком антиукраїнської політики на цих територіях у міжвоєнний період.
Радянські війська 17 вересня 1939 р. вступили у Тернопіль, Збараж, Рівне; наступного дня - в Луцьк, Станіслав, Галич; 22 вересня - у Львів; 24 вересня - у Дрогобич; 26 вересня - у Самбір та Яворів; 27 вересня- у Старий Самбір. Вийшовши на Західний Буг і Сян, Червона армія зупинилась. Характерно, що вже на р. Нарев дехто з військовиків передбачав грядуще зіткнення німецько-радянських інтересів: німецькі частини перейшли раніше обумовлений кордон, а це призвело до сутичок між Червоною армією і вермахтом. Однак час для протиборства ще не настав, і німецьке керівництво обіцяло відвести свої війська. Між СРСР і Німеччиною був укладений 28 вересня Договір про дружбу і кордони, що зняв суперечності, які зароджувалися. На карті, підписаній Й. Сталіним і Й. Ріббентропом як додатку до тексту Договору, було нанесено кордон по "лінії Керзона". Так склалося, що ця лінія, яка з'явилася на картах антантівських дипломатів 8 грудня 1918 р., неодноразово ставала об'єктом великої політики. Тоді вона залишилась на папері, але в якісно новій міжнародній ситуації 1939 р. перетворилася на державний кордон. Згідно з нею, до складу СРСР увійшла більшість території Західної України. Однак на німецькій стороні залишились давні етнічні українські землі: Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина. Атмосферу відносин двох тоталітарних режимів передають слова Й. Ріббентропа: "Я почував себе у Кремлі так добре, немов би перебував серед старих націонал-соціалістич-них партайгеноссе".
Зламавши зусиллями вермахту і Червоної армії опір польських збройних сил, радянське і німецьке військове командування влаштувало спільні паради перемоги у Львові та Бресті. Отже, наведеш факти спільних дій радянських і німецьких військ красномовно засвідчують участь СРСР в агресивній війні проти Польщі, спростовують більшовицьке гасло про "визвольний похід" на захист "братів-українців" і "братів-білорусів", підтверджують, що Радянський Союз дійсно став союзником нацистської Німеччини.
Згодом німецький уряд вирішив приєднати безпосередньо до Рейху деякі польські райони на північному заході загальною площею приблизно 90 тис. км2 (10 млн мешканців, з яких лише 2% були німці). На решті центральної Польщі декретом від 12 жовтня 1939 р. А. Гітлер утворив Генеральне губернаторство - різновид колоніальної території, якою керував цивільний німецький уряд на чолі з генерал-губернатором, що безпосередньо підлягав фюреру. Туди входило також приблизно 15 тис. км2 української етнографічної території (вздовж радянсько-німецького кордону), де проживало понад 500 тис. українців.
Здійснена у жовтні 1939 р. демаркація кордонів призвела до того, що 48,6 % території Польщі і 62,9 % населення відійшло до Німеччини, а 51,4% території і 37% населення було приєднано до СРСР. Ні при укладенні договорів, ні в період їх ратифікації, ні в іншому випадку не розкривався той факт, що водночас із договорами були підписані секретні додаткові протоколи, які за методом їх складання, і за змістом були аморальними, незаконними, грубо порушували міжнародно-правові норми. Накреслені у них розмежування "сфери інтересів" СРСР і Німеччини внаслідок ганебної імперської політики, яка зневажала суверенітет і незалежність сусідніх держав, на свій великодержавний розсуд вирішували зовнішньополітичні справи, що стосувалися радянських республік. З укладенням Договору про дружбу і кордон почався період стабільної радянсько-німецької співпраці. Вступивши на шлях розподілу здобичі з агресором, сталінське керівництво почало висловлюватися мовою ультиматумів і погроз із сусідніми, зокрема малими державами. Воно вдалося до сили зброї у конфлікті з Фінляндією, у великодержавній манері здійснило повернення Бесса-рабії, приєднало Прибалтику.
Ідея єдності, соборності українських земель надихала на боротьбу немало українських патріотів. Однак, за іронією долі, возз'єднанню українських земель сприяли своєю змовницькою політикою, переслідуючи гегемоністські цілі, затяті противники української самостійності А. Гітлер і Й. Сталін. Фактом стало те, що після вересня 1939 р. розчленована українська територія переважно була об'єднана, щоправда, в межах радянської імперії. Лінія Керзона стала радянсько-німецьким кордоном. Вона проходила від Карпат у північному напрямку східніше Перемишля, на захід від Рави Руської, на схід від Грубешова, через Усти-луч, Дорогуськ, Брест-Литовський, Немирів, Ялову та Гродно. Нею частково враховувався етнічний чинник для перерозподілу земель, населених українцями, поляками, білорусами та литовцями. Однак на "стику" територій було надзвичайно важко уникнути істотних вкраплень іншого етносу. Певна частина польського населення опинилась під радянською владою на схід від "Лінії Керзона", а велика територія, населена українцями, виявилася на захід від "лінії Керзона", у "Закерзонні".
Далі розпочалося юридично-правове оформлення нового статусу західноукраїнських земель. Процес розгортався швидко, адже населення Східної Галичини та Волині сподівалося на торжество принципів демократії, свобод і добробуту. Виконало свою негативну роль примусове усунення з політичної арени всіх некому-ністичних партій і громадських об'єднань, жорсткий ідеологічний контроль нової влади, масовий тиск радянської пропаганди. Сформовані під радянським контролем 22 жовтня 1939 р. Народні збори Західної України 29 жовтня ухвалили встановити на західноукраїнських землях радянську владу і возз'єднатися з СРСР у складі УРСР. Верховна Рада СРСР рішенням від 1 листопада ввела Західну Україну до складу СРСР, а Верховна Рада УРСР 15 листопада ухвалила возз'єднати її з УРСР.
Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною було актом відновлення історичної справедливості, мало величезне значення для всього українського народу. Це була реалізація думи про злуку.
Радянська влада провела суттєві зміни в соціально-економічній сфері краю, селяни одержали земельні наділи. Ліквідовувалося безробіття, розвинулася мережа народної освіти.
Однак встановлення автократичного режиму на західноукраїнських землях супроводжувалося масовими репресіями, які торкнулися не лише окремих представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, насамперед інтелігенції. З осені 1939 р. до осені 1940 р. за політичними ознаками було репресовано, депортовано без суду і слідства і навіть без письмового звинувачення близько 10 % населення Західної України і Західної Білорусі. На листопад 1940 р. із цих регіонів вислали 312 тис. сімей (1 173 1,70 осіб).
Документи засвідчують, що таке масове заслання не було лише окремими зловживаннями чи порушеннями "соціалістичної законності", як це стверджували тривалий час, а завчасно підготовленим виконанням державної політики.
Трагедією обернулась "радянизація" приєднаних земель і для поляків. Справа в тому, що в ході військової акції проти Польщі були взяті в полон або інтерновані тисячі польських офіцерів. Більшість з них походила з інтелігенції - вчителів, лікарів, службовців прикордонної охорони, їх мобілізували на початку війни здебільшого в районах Східної Польщі, й вони фактично не встигли взяти участь у бойових діях. До березня 1940 р. у радянських таборах їх налічувалось 14 376 осіб. Окрім цього, у в'язницях західних областей України і Білорусі утримувалось ще 10 685 поляків, їх усіх весною 1940 р. розстріляли органи НКВС. Неспростовним доказом причетності керівництва ВКП(б) до цього жахливого злочину є рішення Політбюро ЦК партії від 5 березня 1940 p., яке зберігалося в "Особой папке №1" спеціального архіву загального відділу ЦК КПРС і до останніх років було недоступне для істориків:
"Витяг із протоколу № 13 засідання Політбюро ЦК. Ухвала від 5.ІИ.40 р.
І. Запропонувати НКВС СРСР: 1) Справи про тих, хто перебуває в таборах для військовополонених, - 14,7 тис. осіб колишніх польських офіцерів, осадників, поміщиків, поліцейських, розвідників, жандармів і тюремників; 2) а також справи про арештованих і тих, хто перебувають у тюрмах західних областей України і Білорусі в кількості 11 тис. осіб різних шпигунських і диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників та перебіжчиків - розглянути в особливому порядку, із застосуванням до них вищої міри покарання - розстрілу.
II. Розгляд справи здійснити без виклику арештованих і без висунення звинувачення, постанови про закінчення слідства і звинувачувального висновку...".
Про політичну атмосферу та беззаконня, що запанували в Західній Україні, засвідчує засідання бюро Станіславського обкому КП(б)У від 3 вересня 1940 р. Під час розгляду питання судової відповідальності провідний діяч області дав таку директиву: "Я вважаю, що в разі відсутності складу злочину по ворогах народу -петлюрівцях, офіцерні, куркулях, то на суді потрібно безпосередньо створити справу і щоб вони згнили".
Поширення набули також мародерство, грабунки, які чинили радянські військовослужбовці.
Радянсько-німецький альянс дав результат і в південному напрямку. Інтерес СРСР до Бессарабії та Північної Буковини не зустрічав спротиву Берліна. Адже цей регіон, згідно з таємним додатковим протоколом від 23 серпня 1939 p., входив до "сфери впливу" Румунії. Крім цього, війська Німеччини були зайняті на Західному фронті. За таких умов німцям не залишалося нічого іншого, як погодитися із намірами Москви невідкладно розв'язати "бессарабське питання", а також не чинити опору радянським претензіям на Північну Буковину, про яку не йшлося в таємному радянсько-німецькому протоколі.
Радянський Союз в ультимативній формі зажадав від Румунії негайного звільнення означених територій. Міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп дав послу Німеччини в Румунії Я. Фабріціусу настанову: "Вам наказується негайно відвідати Міністра закордонних справ і повідомити таке: радянський уряд інформував нас про те, що він вимагає від румунського уряду передання СРСР Бессарабії і північної частини Буковини. Щоб уникнути війни між Румунією та Радянським Союзом, ми можемо лише порадити румунському урядові поступитися вимогам радянського уряду". Бухарест прийняв радянський ультиматум, 28 червня 1940 р. румунські війська покинули ці території.
Внаслідок акції до УРСР було приєднано Північну Буковину, яка разом з Хотинським повітом Бессарабії стала Чернівецькою областю, а також південні повіти Бессарабії, перетворені на Ізмаїльську область. Верховна Рада СРСР та Верховна Рада УРСР виступали лише в ролі статистів рішень, які ухвалювалися кремлівською верхівкою.
Отже, з возз'єднанням у 1939 - 1940 pp. Західної України, Північної Буковини, Хотинського, Акерманського й Ізмаїльського повітів Бессарабії з УРСР завершився важливий етап у боротьбі українського народу за соборність. Однак парадокс полягав у тому, що "збирачами" українських земель були сталіністи - противники української державності.
Щоб підпорядкувати населення новоприєднаних територій у "слухняне знаряддя" своєї політики, радянське керівництво застосувало засоби ідеологічного тиску і методи фізичного терору. Це викликало активний опір, зокрема в молодіжному середовищі. Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка завдяки конспіративній побудові виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії режиму, а й навіть здобула нових прихильників. Водночас радикальна зміна політичного контексту в Східній Європі і можливість німецько-радянського конфлікту викликали серед керівництва ОУН глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (А.Мельник, М.Капустянський, Р.Сушко, Я.Барановський, О.Сеник, М.Сціборський та ін.) і молодими революціонерами, котрі прибули з України чи перебували там (С.Бандера, Я.Стець-ко, Р.Шухевич, Ю.Тимчій-Лопатинський, С.Ленкавський).
Розходження були різні. А.Мельник і його люди в організації націоналістів орієнтувалися на нацистську Німеччину, оскільки не бачили інших союзників. С. Бандера вважав, що національна протибільшовицька боротьба не може залежати від німецьких планів стосовно СРСР і України. Він вимагав, щоб ОУН створила підпільну армію і боролася з будь-якою силою, що стане на шляху українській державності. Головним ворогом вважався сталінський режим, під контролем якого опинилися майже всі українські землі. Однак не відкидалася можливість боротьби з Німеччиною.
Молоді лідери зібрались у Кракові і вирішили створити інше керівництво націоналістичного руху. Десятого лютого 1940 р. було сформовано Революційний Провід (РП) ОУН. Його керівництво доручили С.Бандері. Отже, переживши глибоку політичну кризу, ОУН розкололася на початку 1940 р. на два самостійні націоналістичні угруповання: ОУН (революційна) на чолі з С.Бандерою, до якої прилучилася більшість радикальної, молодіжної організацій, і ОУН (мельниківська), що складалася із поміркованих інтеґральних націоналістів - прихильників А.Мельника. Висуваючи спільну мету - незалежність України, вони, проте, відрізнялися політичними принципами, стратегією і тактикою. Розходження між двома оунівськими відділами мали згубні наслідки для долі ОУН як монолітного організму, що розраховував на підтримку найширших верств населення.
Розвиток подій на початку Другої світової війни свідчив, що рано чи пізно СРСР буде втягнуто у цей військовий конфлікт, а отже, воєнні дії поширяться і на його територію. Передбачались різні варіанти обставин для визвольних змагань в Україні. ОУН мусила підготуватися до масштабного розгортання збройної боротьби, тому в її тодішній діяльності провідне місце посідала вій-ськово-вишкільна підготовка кадрів. Вона зосередилась головно на західних окраїнних землях, а також у Кракові.
ОУН(р) і ОУН(м) організували в Генеральному губернаторстві, створеному гітлерівцями на окупованих польських землях, низку ідеологічно-політичних і військових вишколів, слухачів яких навесні 1941 р. почали перекидати ближче до ймовірного фронту. "Багато хлопців залишило роботу й виїхало до Генерал-губернаторства, звідки їх висилали до краю, - згадував мельни-ківець М. Скорупський у книзі "Туди, де бій за волю". - В повітрі зависла хмара майбутньої війни з советами. Німці перекидали військо, готувалися. Про те, що буде війна, знав кожний смертний... На початку травня 1941 р. відчувалася тиша перед бурею. Українці готувалися до війни. Організації УН - і А. Мельника, і С Бандери - у великій тайні перед німцями транспортували людей на землі і масово перекидали своїх членів на терен так званий: Г.Г."
Згідно з угодою бандерівців з головним штабом вермахту і керівником абверу Канарісом, у квітні-травні 1941 р. при німецькій армії як самостійна українська військова одиниця були сформовані Дружини українських націоналістів (ДУН), які налічували близько 700 боєздатних членів і симпатиків ОУН. Для збереження в таємниці їх виникнення до часу війни з СРСР вони повинні були проходити військову службу в підпільних місцях на німецькій території й отримати кодовані німецькі назви - південний відділ "Роланд" під командуванням майора Є. Побігущого та північний - "Нахтігаль" ("Соловейко") на чолі з сотником Р. Шухевичем. Як стверджує німецький автор П. Леверкюн у книзі "Німецька військова розвідка", курінь Р. Шухевича був утворений абвером і отримав таку назву тому, що мав "хор, який міг зрівнятися з відомими у світі козацькими хорами".
Постає питання: на що розраховували оунівці, йдучи на формування цих відділів? Ідейно-теоретична і мемуарна спадщина провідних діячів ОУН і ДУН С Бандери, Я. Стецька, М. Клими-шина, Є. Побігущого, М. Кальби та інших дає відповідь на це питання. Політичний сенс їх творення у співпраці з німецькою армією полягав у тому, що ця акція повинна була заманіфестувати волю і становище України, яка під час війни на своїй території сама боролася за самостійність. ДУН мала чинно довести, що Україна готова, крім революційної боротьби, відправити на фронт проти Москви своє військо у спілці з Німеччиною, якщо остання шануватиме державну суверенність України і визнає її як союзника. Остаточна позиція Німеччини стане очевидною лише тоді, коли принаймні частина українських земель буде звільнена від більшовиків. При дружньому ставленні гітлерівців до України ДУН мали бути зародком регулярної армії Української держави. На випадок негативного розвитку подій (це також не відкидали) залишалася б одна практична користь - сучасне вишколення стрільців, підстарший і старшин, які повинні були знайти спосіб повернутися у підпілля. Передбачалося також зведення у перспективі "Нахтігалю" і "Ро-ланду" в одному місці, щоб у відповідний момент спрямувати їх на протинімецький і протирадянський фронти. Водночас йшлося про перетворення ДУН у своєрідний пункт для тих бійців - українців Червоної армії, які з початком воєнних дій або перейдуть на бік Німеччини, або потраплять у полон.
Обидві сторони сподівалися отримати вигоду від цієї неординарної угоди. Оунівці прагнули мати якомога більше військово вишколених людей; представники ж вермахту, безумовно, розраховували на пропагандистський вплив на населення невеличкого "українського легіону". Як зазначає В. Косик, у цій справі фактично йшлося про те, хто кого більше перехитрує, оскільки обидві сторони взаємно приховували плани. Справжні наміри німців не узгоджувалися з принципами домовленості. У свою чергу ОУН С. Бандери не виявляла наміру скористатися з цієї домовленості, щоб досягти власних цілей. Ця угода ОУН з нацистами, як і попередні, загалом відповідала практиці, що склалася на міжнародній арені у другій половині 30-х років XX ст. З А. Гітлером намагалися порозумітися уряди багатьох країн Європи. Сталінський уряд, як уже згадувалося, навіть уклав з німецькими верховодами пакет таємних договорів, що з погляду міжнародного права вважалися і вважаються злочинними. І все це робилося з метою використати Німеччину в своїх інтересах, "переграти" А. Гітлера у великій політичній грі. Тому немає правових підстав тлумачити як "чорну зраду" порозуміння оунівського керівництва з нацистськими ватажками. Адже оунівці не присягалися на вірність радянській владі. Питання ж про те, чи зраджували вони свій народ, йдучи в ім'я своєї ідеї на союз з Третім Рейхом, такою ж мірою стосується Й. Сталіна з В. Молотовим.
Аналіз ідейно-теоретичної та мемуарної спадщини проливає світло на обізнаність активістів ОУН зі справжніми німецькими намірами стосовно України і дає право стверджувати, що їхні уявлення про останні аж до липня 1941 р. були переважно абстрактними, загальними і суперечливими.