Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:1. Україна у міжнародних відносинах у перші післявоєнні роки

Розвиток міжнародних відносин після завершення Другої світової війни визначався як власне загостренням системного протистояння, так і протистоянням США і СРСР. Поява в американців атомної бомби надала цьому радикально нових ознак. За умов фактичного поділу Європи та світу на "сфери впливу" виникла ідея створення Організації Об'єднаних Націй, однак не на завершальному етапі Другої світової війни.
Коли ж насправді виникла ідея створення ООН? В одних матеріалах зазначено, що вона мала місце в Декларації урядів СРСР і США про дружбу та взаємодопомогу, підписаній 4 грудня 1941 р. На думку інших дослідників, вона містилась в Атлантичній хартії, підписаній Президентом США Ф.Рузвельтом і Прем'єр-міністром Великобританії У.Черчіллем 14 серпня 1941 p., хоча автори Декларації замовчували питання про участь Радянського Союзу у створенні системи післявоєнної безпеки.
Можна допустити, що ідея народилася ще у грудні 1939 р. у США. Саме тоді у Вашингтоні було створено комітет під егідою державного департаменту для вироблення плану повоєнного світового устрою. У Вашингтоні вже тоді передбачали наслідки приречення війни для США. Цей комітет почав розробляти проект післявоєнної організації, яка б змінила Лігу націй, що, по-перше, себе скомпрометувала, а по-друге (і це найголовніше), виявилася неефективною як інструмент миру. Ці ідеї загалом, а також задум структури майбутньої організації належали Президенту Ф.Рузвельту.
Для впровадження цієї ідеї велике значення мала підписана 1 січня 1942 р. у Вашингтоні представниками СРСР, США, Англії, Китаю й інших 22 країн декларації (яка отримала назву Декларація Об'єднаних Націй) про спільні зусилля для перемоги над гітлерівською Німеччиною, фашистською Італією і мілітаристською Японією. Реальна основа для проведення такої конференції була створена в жовтні 1943 р. на Московській конференції міністрів закордонних справ СРСР, США й Англії. У прийнятій Декларації з питання загальної безпеки сторони визнали необхідність створення у короткий строк міжнародної організації для дотримання міжнародного миру і безпеки, заснованої на принципі суверенної рівності всіх миролюбних держав.
Після Московської конференції міністрів закордонних справ на вимогу Й.Сталіна було відкликано послів з Вашингтона -М.Литвинова, а з Лондона - І.Майського з тим, щоб вони детально розробили відповідні пропозиції стосовно майбутньої організації.
Перше обговорення планів майбутньої організації на вищому рівні відбулось під час Тегеранської конференції керівників трьох держав у грудні 1943 р. Воно мало попередній характер, і в підсумку була підтверджена відповідальність СРСР, США і Англії та всіх Об'єднаних Націй за забезпечення міцного миру.
В першій половині 1944 р. відбулися переговори трьох держав про структуру майбутньої організації. Тоді й виникло питання про членство в цій організації. Й.Сталін запропонував, щоб у новій світовій організації були представлені всі радянські республіки, адже "вождь всіх народів" розумів, що у майбутній ООН при розв'язанні глобальних політичних питань більшості він не матиме. Проте від цієї пропозиції довелось дуже швидко відмовитися: під час переговорів у Думбартон - Оксі (передмісті Вашингтона) в серпні -жовтні 1944 р. СІЛА і Англія виступили проти радянської пропозиції про необхідність введення союзних республік до числа членів-засновників ООН.
Розсекречені матеріали британського Форін Офісу за 1945 р. проливають світло на подальші кроки радянської дипломатії. У посланні делегації англійського посла з Москви до Лондона зазначено, що в січні 1945 р. на одному з прийомів Нарком В.Молотов подав йому ідею, чому б Великобританії не встановити дипломатичні відносини з Україною. Посол у свою чергу запитав, як можна цього досягти у ситуації, що склалася. Очевидно, в той час Москва таку форму зовнішніх відносин України брала до уваги.
На Кримській конференції в лютому 1945 р. була досягнута домовленість про скликання 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско конференції ООН для підготовки статуту цієї організації. На конференції Сталін порушив питання про введення УРСР і БРСР до складу первісних членів ООН. Він був готовий піти на те, щоб Україна і Білорусь виступили з деклараціями про оголошення війни фашистській Німеччині. Це мало підняти в очах світової громадськості статус майбутніх членів ООН. Проте жодна зі сторін не заперечувала внесок цих двох республік у перемогу над спільним ворогом, хоча було наголошено на тому, що ці республіки як суверенні повинні мати власні військові формування.
Зміни в Конституції УРСР у лютому 1944 р. надавали таке право. Саме тоді у радянській пресі розпочалась кампанія за створення збройних сил республіки. На сесіях Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР відбулося обговорення цього питання. Про формалізм у розв'язанні одного з найважливіших складових у визначенні суверенності республіки засвідчує факт, що з питання про створення наркомату оборони виступило на сесії Верховної Ради УРСР аж чотири депутати. (З огляду на нинішні тривалі дискусії з найдрібніших питань можна позаздрити такій оперативності). Першим повоєнним Наркомом оборони України було призначено генерал-лейтенанта В.Герасименка. Його обов'язки були такими ж формальними, як і весь цей задум. Його бачили хіба що під час військових парадів у столиці України й у святкові дні. Україна де-юре ніби мала права на збройні сили до кінця 70-х років XX ст. (коли втратила чинність попередня сталінська Конституція). А де-факто розмови про національні військові формування припинилися одразу ж після того, як УРСР і БРСР були прийняті до ООН.
На початку конференції 27 квітня 1945 р. у Сан-Франциско представник СРСР чітко обґрунтував міжнародно-правові повноваження радянських республік брати участь у міжнародних конференціях, укладати угоди та мати дипломатичні відносини. Пропозиція була одностайно підтримана Виконавчим комітетом конференції та головами делегацій на пленарному засіданні.
Серед делегацій було розповсюджено звернення уряду України, що Україна, якій належала помітна роль у розгромі ворога з її великими людськими силами і матеріальними ресурсами, буде спроможна зробити великий внесок у справу зміцнення миру і підтримання загальної безпеки. Україну офіційно було запрошено до Сан-Франциско ЗО квітня 1945 р. Президія Верховної Ради УРСР затвердила делегацію на чолі з Народним комісаром закордонних справ України Д.Мануїльським. Він був дуже колоритною фігурою: політичний діяч великого масштабу, професійний революціонер до жовтня 1917 р., випускник Сорбоннського університету, секретар Виконкому Комінтерну. Під час утворення СРСР активно підтримував сталінську ідею автономізації. До нього змушений був прислухо-вуватися В.Молотов. І це надавало особливого забарвлення діям України на міжнародній арені, зокрема в ООН.
Українська делегація 6 травня 1945 р. прибула до Сан-Франциско й активно прилучилася до роботи конференції. Вона зробила значний внесок у розробку положень Статуту ООН. Неабиякий міжнародний авторитет України засвідчує обрання Д.Мануїльського головою Першого комітету першої комісії конференції, який розробляв текст преамбули і перший розділ Статуту про цілі та принципи ООН. В інших комісіях плідно працювали члени української делегації І.Сенін, академік О.Палладій, професор В.Бондарчук. П.Погребняк, М.Петровський.
Упродовж майже двох місяців на конференції у Сан-Франциско відбувалася напружена робота над розробкою Статуту ООН, що був одноголосно прийнятий 25 червня 1945 р. Наступного дня його підписали всі делегації, що брали участь у конференції. Від імені Радянського Союзу підпис під ним поставив А.Громико, від БРСР - К.Кисельов. від УРСР - Д.Мануїльський: 282 делегати з 51 країни урочисто проголосили утворення ООН.
Президія Верховної Ради УРСР 22 серпня 1945 р. ратифікувала Статут ООН, а 24 жовтня ратифікаційна грамота України була передана на зберігання державі, на території якої був підписаний цей міжнародний документ. Після ратифікації і передачі на зберігання уряду США ратифікаційних грамот п'ятьма постійними членами Ради безпеки і більшістю інших держав-засновни-ків ООН, 24 жовтня 1945 р. Статут набув чинності. Цей день щорічно відзначається як День Об'єднаних Націй.
Створення ООН об'єктивно означало визнання необхідності співпраці між державами протилежних соціально-економічних систем з метою відвернення нової світової війни та забезпечення сприятливих умов для економічного і соціального прогресу всіх народів. Саме це мало вирішальну роль у визначенні змісту тих важливих подій, що постали перед цією всесвітньою організацією та закріплені в її Статуті. Так, у Статуті ООН наголошувалося, що для досягнення зазначених цілей ООН і держави-члени зобов язані діяти відповідно до таких принципів: суверенна рівність держав; сумлінне виконання зобов'язань (згідно зі Статутом); вирішення міжнародних конфліктів мирним засобом; утримуватись у міжнародних відносинах від погроз або тиску проти територіальної недоторканості чи політичної незалежності будь-якої держави; надання всебічної допомоги ООН в усіх діях, до яких вона вдається, згідно з її Статутом; невтручання ООН у справи, що належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави. Статут передбачав також, що ООН забезпечуватиме дії держав, які не є членами, відповідно до цих принципів, оскільки це може бути важливим фактором для підтримки миру і безпеки.
Найгостріша боротьба точилася навколо питання ролі ООН щодо колоніальних народів. Від розв'язання цього питання залежало дуже багато. По-перше, внесення до Статуту ООН принципу незалежності неминуче вплинуло б на національно-визвольний рух і слугувало б закликом до пригнічених народів посилити боротьбу за незалежність. Якби цей принцип не був внесений до Статуту ООН, то держави-колонізатори, прикриваючись авторитетом ООН, могли б стверджувати, що час надання незалежності народам колоній і залежних країн ще не настав. По-друге, внесення (або невнесення) принципу незалежності до статуту ООН визначало на майбутнє роль ООН як дієвої чи пасивної міжнародної організації.
Незважаючи на те що США, Англія і Франція чинили шалений опір, завдяки принциповій позиції делегацій УРСР, БРСР, СРСР вдалось забезпечити прийняття компромісної формули, яка була внесена до Статуту ООН і наголошувала на необхідності сприяння прогресивному розвитку населення колоніальних територій "у напрямі до самоуправління або незалежності".
Як і всі країни, що підписали Статут ООН, Україна почала наполегливо домагатися здійснення основних принципів і напрямів, закріплених у ньому. Найбільше значення в перші повоєнні роки мала дипломатична боротьба за визнання возз'єднання західноукраїнських земель і західних кордонів України. Українська дипломатія докладала зусиль і у розв'язанні питання депортацій українців з Польщі в Україну, поляків - з України в Польщу. За міждержавними угодами до 1946 р. з України в Польщу виїхало близько 810 тис. поляків, а з Польщі в Україну - 480 тис. українців. Переселялися здебільшого добровільно і за матеріального сприяння приймаючої держави. Коли ж виїхали всі бажаючі, польський уряд під приводом знищення соціально-економічної і демографічної основи для діяльності УПА здійснив широкомасштабну в сталінському стилі операцію "Вісла" про примусове виселення українців із місць їхнього компактного проживання. Шість дивізій Війська Польського 28 квітня 1947 р. оточили всі українські села, а відділи НКВС і чехословацькі прикордонні відділи заблокували східний і південний кордони, щоб допомогти в ганебній акції проти українського народу. З квітня до серпня 1947 р. було розселено на північно-західних землях, колишніх німецьких, 140577 осіб. Згодом сенат республіки Польщі прийняв ухвалу, яка засудила акцію "Вісла" як злочинну проти українського народу. Верховна Рада України привітала такий крок.
Делегація Української РСР у складі Д.Мануїльського, О.Вой-ни, М.Петровського 10 лютого 1947 р. взяла участь у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною і Фінляндією, де підтверджено входження західних українських земель до складу УРСР та її повоєнні кордони.
Плідну роботу молода українська дипломатія провела в 1945-1947 pp. у зв'язку з діяльністю в Україні Адміністрації допомоги і відбудови Об'єднаних Націй (ЮНРРА; створена у Вашингтоні 9 листопада 1943; ліквідована 1947). У 1948 р. в Белграді Україна підписала Конвенцію про режим судноплавства по Дунаю. В умовах різкого загострення міжнародної напруженості українська дипломатична служба брала участь у переговорах з обмеження озброєнь і збройних сил, заборони атомної зброї. Чимало було зроблено і для підтримки національно-визвольної боротьби народів проти колонізаторів.
У 50-х роках представники УРСР працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних договорів, угод і конвенцій. Українські дипломати чимало зробили для подальшого розвитку і зміцнення Організації Об'єднаних Націй. У 1948-1949 pp. Україна була членом Ради безпеки. Працюючи в Комісії з прав людини, українські дипломати зробили вагомий внесок у розробку і прийняття "Загальної декларації прав людини" Генеральною Асамблею ООН 10 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла юридично обов'язкові "Пакти про права людини". Україна ратифікувала їх разом з СРСР і БРСР першою. У травні 1945 р. УРСР стала членом Міжнародної організації праці Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Проте її роль занепала в роки "холодної війни". Які фактори спричинили "холодну війну"? В чому її особливість? У лютому 1945 р., у дні Ялтинської конференції, У. Черчілль ніби між іншим запитав Ф. Рузвельта: "Як довго ваші війська залишаться в Європі ?", "Максимум два роки!'' - відповів американський Президент. Запитання виникло не випадково. Хоча У.Черчілль був відвертим противником Радянського Союзу, він усвідомлював, якими важкими наслідками на випадок конфлікту може повернутись присутність американських баз на британській території. "Ми не повинні забувати, - зазначав він, - що, створюючи американські бази, ми робимо з себе мішень, а, може, і центр мішені". Відповідь Ф.Рузвельта задовольнила У.Черчілля, але невдовзі американський Президент помер. Його змінив войовничий Г.Трумен, який, отримавши атомну монополію, вирішив продемонструвати вміння перекроювати світ по-американ-ськи. Докорінні зміни, що відбулися на міжнародній арені після Другої світової війни, а саме - початок розпаду колоніальної системи, народно-демократичні революції в Східній Європі, зростаюча військова міць Радянського Союзу - складалися не на користь держав Заходу. Вже влітку 1945 р. командувач ПВС США генерал Арнольд заявив: "Наш черговий суперник - це Росія. Для успішного використання стратегічної авіації нам потрібні бази і якнайближче до неї".
Якщо Й. Сталіну в антигітлерівської коаліції вдалось подолати (тобто на певний час відсунути) ідеологічні розходження у взаємовідносинах з Ф.Рузвельтом і У.Черчіллем, то після смерті Рузвельта становище змінилося. Хто перший розпочав "холодну війну"? Західна історіографія стверджує, що "першим пострілом у холодній війні" був виступ Наркома іноземних справ СРСР В.Молотова у квітні 1945 р. на установчій конференції ООН у Сан-Франциско, де радянський представник "звинуватив західні держави в тому, що вони були співучасниками злочинів А.Гітлера" (тут йдеться про Мюнхенську змову). Другим пострілом, на їхню думку, став виступ Й.Сталіна перед виборцями 9 лютого 1946 p., який сприйняли як відмову від співпраці зі союзниками антигітлерівської коаліції, "ігнорування принципів ООН" і підтвердження "доктрини світової революції".
На думку радянських історіографів, ідеологічне обґрунтування необхідності переходу до політики "холодної війни" одним із перших дав у лютому 1946 р. Дж. Кеннан. Він стверджував, що основу зовнішньої політики СРСР становило "традиційне відчуття небезпеки і тотальне знищення держав-суперників". На основі цих висновків спеціальний радник Трумена К. Клиффорд написав меморандум з попередженням, що СРСР "готується до війни з західними державами". Така ж думка простежувалась і в знаменитій промові У.Черчілля в березні 1946 р. в американському містечку Фултон. Президент Г.Трумен 1947р. проголосив доктрину, згідно з якою США зобов'язувались втручатися у внутрішні справи будь-якої країни несоціалістичного табору під приводом її захисту від "збройної меншості".
Однак, на нашу думку, такий хід розвитку подій загалом влаштовував і Й.Сталіна. Безумовно, не слід спрощувати з позицій сьогодення післявоєнну обстановку. Заклики американських політиків до атомного шантажу СРСР були реальними. Пентагон розробив плани "Дропшот" та інші, які передбачали завдати атомних ударів по військових об'єктах і містах Радянського Союзу. Сталінське керівництво мало достатньо підстав не довіряти Заходу. Правлячі кола західних держав у свою чергу дуже остерігалися того, що СРСР, спираючись на могутню армію, використає для посилення свого впливу піднесення демократичних рухів в Європі й Азії та розширить плацдарм соціалізму.
Класові антагонізми на міжнародній арені загострювались. Чи відповідало це національним інтересам України? Безперечно, ні. Балансування на межі "гарячої" та "холодної війни" створювало і для України реальну загрозу. Розпочалась гонитва озброєнь, усі сили були кинуті на ліквідацію американської атомної монополії, хоча ресурси вкрай були необхідні для ліквідації післявоєнної руїни. В умовах "холодної війни" українській дипломатії вже не можна було виявляти особливих ініціатив. Застосовувався метод гострої конфронтації: будь-яке висловлене "так" відразу викликало беззаперечне "ні". Розгортались пропагандистські баталії, що і принижувало, і звужувало ініціативу радянської дипломатії. Поклоніння "культу особи" згубно позначилося на діях України того часу. Так, заохочений міжнародним визнанням України низкою європейських країн, уряд Великобританії запропонував у травні 1947 р. встановити дипломатичні зв'язки з УРСР, але ця пропозиція не мала відповіді.
Безперечно, треба буде виявити причини, які зашкодили у повоєнні роки відкрити дипломатичні представництва УРСР за кордоном, але одна з них полягала в тому, що И.Сталін і не збирався надавати повну суверенність українській дипломатії. Про це він ще раніше відверто заявляв Ф.Рузвельту: "Голос для України в ООН необхідний для збереження єдності СРСР". Головною метою було забезпечити інститущйні форми і засоби для успішного ведення своєї політики на українському відтинку.
Насправді реаліями і далі керувала Москва. Так, 1945 р. М.Хрущов і Д.Мануїльський звернулися до Й.Сталіна з проханням дозволити встановити дипломатичні зв'язки між Україною та "країнами народних демократій", але, як зазначив у своїх мемуарах югославський комуніст М.Джилас, котрий тоді перебував у Москві, з цього нічого не вийшло. "Сталін, - писав він, -сам у цей час наштовхнувся на опір в народних демократіях, отож йому й на думку не спадало зміцнювати самостійність УРСР. А красномовець, жвавий дідусь Мануїльський, міністр без міністерства, ще два-три роки марнословив у Об'єднаних Націях".
Радянський підхід до Східної Європи коріннями сягає в теорію і практику сталінізму. Вищим пріоритетом такої європейської політики було збереження і зміцнення, а якщо можливо, то й розширення результатів Другої світової війни і післявоєнного розвитку. Малося на увазі розширення сфери впливу на Східну і Центральну Європу, утвердження соціалізму - всім знайомі великодержавні амбіції, ідеологічне месіанство, що спотворено сприймалося як інтереси національної безпеки Радянського Союзу.
Сталінські деформації внутрішньої політики неминуче призводили до значних деформацій у зовнішній політиці. В 1945-1947 pp. з'явився рідкісний шанс: сприяти створенню вздовж західних кордонів Радянського Союзу смуги дійсно дружніх країн від Фінляндії на півночі до Румунії на півдні. У Східній Європі склалася зовсім інша, ніж до війни, політико-психологічна атмосфера, винятково сприятлива з погляду безпеки СРСР. Країни Східної Європи стали на шлях народної демократії.
В державному устрої цих країн забезпечували верховенство народної влади, політичний плюралізм на основі багатопартійності, вільні вибори, парламентська система з урахуванням національних особливостей, традицій і рівня розвитку кожної країни. Робітничі та комуністичні партії у цих країнах і багато їх керівників (Г.Димитров, В.Пік, В.Ульбріхт та ін.) вважали, що цей шлях розвитку правильніший, здатний привести до встановлення в них демократичного режиму. Можливо, якби країни Східної Європи пішли таким шляхом, то Європа не була б розділена на дві ізольовані, ворожі частини, не виникло б жорсткої і небезпечної конфронтації Схід - Захід, не створились би об'єднані військові блоки НАТО і Варшавський пакт. Однак Й.Сталін не був би самим собою, якби обрав такий варіант розвитку. Тоталітарний, антидемократичний тип влади постійно схиляв його до варіанту розширення сфери радянського впливу в Європі: 1948— 1949 pp. відбувся поворот цих країн до "радянської-моделі" та керівної ролі правлячої комуністичної партії.
За таких обставин провідним напрямом розвитку міжнародних відносин для України були економічні зв'язки, передусім з країнами - членами РЕВ (утвореної 1949), де переважала зовнішня торгівля. УРСР постачала країнам - членам РЕВ вугілля, чавун, продукцію машинобудування, цінну сировину й інші товари, а отримувала з цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку. Україна надавала технічну допомогу в будівництві промислових і народногосподарських об'єктів за кордоном, надсилала кваліфіковані технічні кадри, а з 1953 р. щороку вносила понад 500 тис. доларів у фонд ООН для країн, що розвивалися.
У 50-х - на початку 60-х років XX ст. участь УРСР у виборних органах ООН стала мінімальною. Представники України також не посідали впливових постів у Секретаріаті й інших органах, як і в адміністративному апараті ООН. Щоправда, 1961 р. суддею Міжнародного суду в Гаазі було обрано на дев'ять років українця В.Корецького, але не як представника України, а від СРСР, хоч Україна залишалась членом суду.
Суперечливим був розвиток міжнародних культурних і наукових зв'язків України у повоєнний період. У роки сталінщини, ідеологічного догмату вони обмежувалися обміном делегаціями літераторів і вчених, театральними і мистецькими колективами, переважно з соціалістичними країнами у дні великих свят, ювілеїв.
У повоєнні роки помітну роль почала виконувати народна дипломатія. Набував сили й організаційно зміцнювався рух прихильників миру. Представники України були делеговані на Конгрес захисту миру, що відбувався в серпні 1948 р. у польському м. Вроц-
лаві.
Делегація Української РСР взяла активну участь у роботі Першого Всесвітнього конгресу прихильників миру в квітні 1949 p., одночасно в Парижі та Празі. Все доросле населення підписало Відозву Постійного комітету Всесвітнього конгресу прихильників миру (Стокгольмську відозву) в березні 1950 р. У 1951 р. у Києві відбулася Перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Масовим був і рух громадськості республіки на підтримку Конгресу народів на захист миру (грудень 1952).