Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:3. Україна на міжнародній арені у 60- 80-х роках XX ст

З приходом до влади Л. Брежнєва (1964), здавалось, суб'єктивізм у зовнішньополітичних відносинах буде зникати, адже визначився достатньо виразний курс на розрядку. Нагадаємо, що наприкінці 60-х - на початку 70-х років XX ст., завдяки ініціативі СРСР та його союзників і вмілій взаємодії з західними партнерами, було досягнуто чимало.
Так, під час першого в історії офіційного візиту Президента США Р. Ніксона до Радянського Союзу 1972 р. було підписано документ "Основи взаємовідносин між СРСР і США", Договір про обмеження систем протиракетної оборони, розроблено тимчасові угоди про деякі обмеження стратегічних роззброєнь ОСО-1, а згодом ОСО-2. Підписано договори між ФРН, з одного боку, і СРСР, а також НДР, ПНР, ЧССР - з іншого. У вересні 1971 р. СРСР, США, Великобританія і Франція після тривалих переговорів підписали угоду по Західному Берліну. ГА ООН у вересні 1971 р, схвалила радянську пропозицію про скликання всесвітньої конференції із роззброєння.
Україна брала активну участь у поглибленні процесу розрядки. У 1971 р. вона підписала Договір про заборону розміщення зброї масового знищення на дні морів і океанів, 1974 р. - документ про "Визначення агресії" та ін. Важливий внесок України і в успішне проведення Наради з безпеки і співробітництва в Європі - підписання 1975 р. у Гельсінкі Заключного Акта Наради. Дехто вважає заслугою Л. Брежнєва підписання "Гельсинського пакта" як кульмінацію успіхів радянських зовнішньополітичних акцій 70-х років XX ст. Але, на жаль, брежнєвське керівництво вбачало у гельсинських документах 33 держав насамперед засіб лише для " закріплення післявоєнних реалій", консервації того, що є, а все інше вважало культурним і науковим обміном, деідео-логізація відносин була на той час другорядною.
Хоча 1977 р. з радянської ініціативи ГА ООН прийняла Декларацію про поглиблення, зміцнення розрядки міжнародної напруженості, проте повільний, але незаперечний відступ від неї розпочався.
У чому полягають його прояви і причини? Вважалось, що причиною цього є плани розробки нейтронної зброї, виробництво "Першингів-2" і розміщення крилатих ракет у Європі, небажання зупинити випробування ядерної зброї.
А Радянський Союз? Сучасні дослідники оцінили прорахун-ки брежнєвської політики, коли мільярди витрачалися на знищення радянських ракет, хоча можна було вчасно зупинити їх розгортання. Канцлер ФРН Р. Шмідт виступав із пропозицією заморозити розгортання радянських ракет СС-20, а у відповідь -не розміщувати "першинги" й американські крилаті ракети. Причини відмови треба шукати в "брежнєвській доктрині", яка визріла набагато раніше, ше під час "Празької весни" 1968 р.
Як і М. Хрущов, не спромігшись зрозуміти суть угорських подій, брежнєвське керівництво адекватно оцінило події у Чехо-словаччині. Л. Брежнєв погрожував відставкою, якщо ревізіоністи прийдуть до влади у Празі. Серед вищого керівництва КПРС, яке приймало рішення про вступ радянських військ у Чехосло-ваччину, був і член Політбюро ЦК партії, перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест. Саме через П. Шелеста чехословацькі "товариші" передали звернення до Л. Брежнєва "про допомогу". Голос П. Шелеста звучав тоді дуже рішуче, хоча згодом, через два десятиріччя, він скаже: це було помилкове рішення, яке принизило роль і міжнародний авторитет Радянського Союзу. Він буде змушений визнати, що й серед простих людей України були противники тієї репресивної акції.
Саме після придушення "Празької весни" ідеї про демократизацію і лібералізацію відносин із сусідніми країнами зникли. їх місце зайняла брежнєвська "доктрина здержування", яка остаточно прикувала до СРСР соціалістичні країни. Це засвідчують польські події 1980 р. Що зашкодило повторити тут чехословацький варіант? Існує думка, що на засіданні 4 грудня 1980 р. у Москві окремі члени Політбюро ЦК КПРС, зокрема В.Щербиць-кий, поставились до цих подій з підвищеною відповідальністю. Тоді Політбюро поділилося у співвідношенні 6:6. Гадаємо, що причини інші: 7 грудня Президент США Дж. Картер надіслав послання Л.Брежнєву. Бжезинський звернувся до глав західних держав і ООН, особисто до Індіри Ганді з проханням вплинути на позицію Москви - з дня на день мав розпочатися візит Л.Брежнєва в Індію. Саме загроза замороження відносин зі США і західними країнами врятувала Польщу 1980 р.
Проте загроза радянської інтервенції знову стала реальністю 1981р. В. Крючков, який тоді очолював радянську зовнішньополітичну розвідку, був прихильником підготовки і проведення в Польщі празького варіанту, тому дуже тенденційно оцінював польську ситуацію, про що і доповідав у Москву голові КДБ Ю.Андропову. І лише зважений крок генерала В.Ярузельського про введення в Польщі в грудні 1981 р. воєнного стану врятував країну від можливої інтервенції. Це вже була внутрішня справа поляків. Як зазначав В.Ярузельський, "поляк у поляка стріляти не буде".
Для збереження і зміцнення панування у Східній і Центральній Європі необхідні були величезні збройні сили. Згідно з логікою боротьби з НАТО, "доктрина Л.Брежнєва" мала на меті абсурдну ідею: будь-що домогтися воєнно-стратегічного паритету, а в Європі - переваги. Цікаво, що радянська частина у воєнних витратах Варшавського договору становила 90%, а американська в НАТО - близько 50%.
Принциповою помилкою радянської зовнішньої політики було введення радянських військ в Афганістан 1979 р. Ще в 30-х роках XX ст. відомий радянський дипломат, Нарком закордонних справ М.Литвинов наголошував: "мир є цілісним". Він мав на увазі, що мир у Європі не може бути стабільним, коли, наприклад, в Азії Японія здійснює агресію проти Китаю, а в Африці Італія зводить порахунки з Ефіопією.
Натомість Радянський Союз на початку 80-х років XX ст. вперто намагався переконати всіх і насамперед себе, що можна воювати в Афганістані й успішно будувати "загальноєвропейський дім". Цього не могла зрозуміти і Європа. Такими діями Радянський Союз поховав і потужний антивоєнний рух, що набував сили на європейському континенті. Тоді ж голос членів делегації України у різних організаціях ООН, на сесіях її ГА звучав на підтримку невиправданих дій СРСР, які засуджували навіть союзники з Варшавського блоку.
Хто відповідає за війну в Афганістані? Академік Г.Арбатов вважає, що з чотирьох осіб, що приймали рішення, двоє не передбачали його наслідків (Л.Брежнєв - через хворобу, Д.Усти-нов - через політичну обмеженість). Але, за його словами, неможливо збагнути, як А.Громико і особливо Ю.Андропов допустилися такої помилки. Г.Арбатов спрощує це питання, адже добре відомо, що в регіональних конфліктах Радянський Союз завжди мав власні інтереси. Тисячі синів рядових трудівників України гинули в Афганістані. Однак Афганістан - не єдине місце на землі, куди посилали українську молодь. Були ще Ангола, Мозамбік, Ефіопія, Єменська Арабська Республіка й інші країни, де у бойових діях брали участь воїни з усіх радянських республік.
Разом з іншими радянськими республіками Українська РСР надавала економічну і науково-технічну допомогу країнам, що визволилися від колоніальної залежності. Промислові підприємства України поставляли продукцію в 70 країн Азії, Африки, Латинської Америки. Українські представники у різних організаціях ООН, на сесіях Генеральної Асамблеї рішуче виступали проти расової дискримінації та політики неоколоніалізму, за соціальний прогрес країн, що розвиваються. У 1970 р. УРСР була призначена членом Спеціального комітету ООН проти апартеїду, 1976 р. стала членом Комітету з прав людини. У 1983 - 1985 pp. республіку обрали членом Комісії з прав людини (ЕКОСОС). У відносинах з країнами третього світу дипломатичні кроки України в ООН були спрямовані на підтримку політики радянського керівництва, яке боролося з американською адміністрацією за сфери впливу, що не сприяло досягненню стабільності у світі.
На соціалістичні країни припадало 80 % усіх торгово-економічних зв'язків України. Однак тривалий час не розв'язувалася проблема взаємовигідності цих зв'язків, не удосконалювалась їх структура. Із соціалістичних країн республіка одержувала здебільшого готову продукцію, а з України туди відправляли передусім паливо і сировину за цінами, нижчими від світових, і до того ж, витрати на видобуток природних ресурсів постійно зростали. Україні доводилось мати невиправдані витрати через прагнення радянського керівництва до незмінної політики щодо Східної та Центральної Європи.
Критичний аналіз попередніх зовнішньополітичних доктрин і практики досягнень і невдач радянської дипломатії, глибоке осмислення реалій сучасності дали змогу по-новому визначити її роль, стратегію і тактику у міжнародних відносинах. Вперше теза про нове політичне мислення була висловлена М.Горбачовим у грудні 1984 р. у Лондоні, де він очолював радянську парламентську делегацію. Проте ставлення до цієї ідеї почало змінюватися після квітня 1985 р. завдяки утвердженню процесу перебудови.
Нове політичне мислення стало реальністю. Маргарет Тетчер заявила про закінчення "холодної війни". Безпрецедентний факт допомоги всього світу Вірменії після землетрусу був переконливим свідченням цьому. Найпереконливішим виявленням оновлення зовнішньої радянської політики став вивід військ із Афганістану і реалізація договору щодо ракет середньої та меншої дальності. Велика заслуга М.Горбачова, радянської зовнішньої політики після 1985 р. полягала в тому, що розпочався систематичний і цілеспрямований демонтаж першоджерел конфронтації, а не їх наслідків, як було за часів Л.Брежнєва. "Доктрини Л.Брежнєва" змінив універсальний принцип свободи вибору і невтручання у внутрішні справи. Небезпечний класово-ідеологічний підхід у міжнародних справах змінив принцип орієнтації на загальнолюдські інтереси.
Нове політичне мислення сприймалось керівниками соціалістичних країн неоднозначно. У таборі радянських і місцевих консерваторів, "прихованих" і "відкритих" сталіністів було чути голоси про "розвал соціалістичної співдружності", "реставрацію капіталізму". Н.Чаушеску, наприклад, закликав до створення "Інтернаціоналу" противників перебудови, щоб збройною силою зупинити нові процеси у східноєвропейських країнах. Він заявив, що реформи стануть можливими у Румунії, "коли на яблунях виростуть груші". Однак історія зробила вибір. Намагання будь-що зберегти сталінський псевдосоціалізм призвело до глибокої кризи і повалення тоталітарних режимів.
З утвердженням нового політичного мислення українській дипломатії, з одного боку, стало легше працювати, оскільки змінилося загальне ставлення до України у світі, з іншого - складніше. Кожна країна, кожен народ став активніше реалізувати невід'ємне право на вибір свого шляху розвитку. Цю політику Україна декларувала в ООН. Велике значення мала участь України у міжнародних програмах співпраці по лінії спеціалізованих організацій, запозичення і впровадження всього корисного, що було за кордоном.
Великим міжнародним форумом, який широко обговорював проблему формування нового способу мислення, стала 41 -ша сесія ГА ООН у 1986 р. Республіка виступила співавтором 12 проектів резолюцій із найважливіших аспектів політики виживання, роззброєння. У виступі на сесії глава делегації України наголосив, що проблема виживання може бути розв'язана лише внаслідок докорінного повороту до дійсно безпечного світу. Справжня безпека може бути загальною, взаємною і рівною для всіх. Сесія схвалила 70 рішень, і українська делегація їх підтримала.
На 42-й сесії ГА ООН у 1987 р. Україна разом із БРСР, НРБ, УНР, СРСР, ЧССР виступила з меморандумом про всеосяжну систему міжнародного миру і безпеки. Представники республіки розробили і внесли два робочих документи, що забезпечували принциповий підхід до питань піднесення ролі ООН у галузі вдосконалення механізму реалізації шляхів досягнення безпеки.
Працюючи в першому комітеті під час роботи 43-ї сесії ГА ООН, республіка стала співавтором 10 резолюцій з питань міжнародної безпеки і роззброєння. У другому комітеті (економічні та фінансові питання) разом з Чехословаччиною Україна виступала з важливою ініціативою у справі зміцнення міжнародної екологічної безпеки. У третьому комітеті, який розглядав соціальні, гуманітарні питання, республіка стала ініціатором прийняття Резолюції про міжнародне співробітництво в галузі прав людини. Україна виступила співавтором понад 40 резолюцій, 60 разів українська делегація виступала з приводу головних питань, що обговорювалися на сесії Генеральної Асамблеї ООН.
У вересні 1989 р. в Києві проведено семінар ООН із питань багатосторонніх заходів зміцнення довіри і запобігання війни. Свідченням зростаючого міжнародного авторитету України стало відкриття Генерального консульства ФРН, візит у столицю республіки Прем'єр-міністра Канади Мартина Брайана Мелруні в листопаді 1989 р., перебування у Києві та Львові у квітні 1990 р. Президента Республіки Польща В.Ярузельського.
Для України як європейської держави актуальним постало питання про конкретний внесок у загальноєвропейський процес, визначення форм участі у регіональному співробітництві в різних галузях: економічній, екологічній і гуманітарній. Особливого значення для формування нової структури економіки України набули спільні підприємства як найбільш зріла форма міжнародної економічної співпраці. Якщо на початку 1989 р. працювало дев'ять таких підприємств, то на 1 січня 1990 р. у республіці було зареєстровано 83 спільних підприємств із зарубіжними партнерами з 26 країн. Найбільша кількість підприємств була створена з фірмами ФРН, Австрії, Франції, Угорщини і Польщі. З 1989 p. підвищилася ефективність підприємств і організацій республіки у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано понад 2 тис. учасників зовнішньоекономічних зв'язків. Усього підприємства України поставили на експорт продукції на суму 6,3 млрд крб, але лише на 0,3 млрд крб за безпосередніми зв'язками з іноземними партнерами. І надалі повний контроль зовнішньоекономічних відносин України здійснювався з Москви.
Україна як член ЮНЕСКО, з якою співпрацювало на постійній основі майже 600 неурядових організацій, не була представлена в жодній. Ситуація змінилася в серпні 1990 р. У Києві відбувся перший конгрес МАУ (Міжнародної асоціації україністів). Президентом був обраний Г. Грабович (США). Це перша міжнародна неурядова організація, в якій фігурує Україна. Значне місце у піднесенні ролі народної дипломатії належало Всесвітньому з'їздові українських лікарів у серпні 1990 р. у Києві та Львові. Він став своєрідним прообразом світового конгресу українців, що відбувся 1992 р.
Отже, незважаючи на розщепленість суверенітету України у міжнародних відносинах 1945-1990 pp., можна стверджувати, що саме участь республіки у діяльності міжнародних організацій, насамперед в ООН, дала їй змогу прилучитись до світового досвіду ведення і розв'язання міжнародних проблем.
Українці відмовилися від ігнорування думки громадськості, позбулися надмірної таємничості зовнішньої політики, відкриті-шою стала дипломатична "кухня". Розширилось і коло учасників зовнішньополітичного процесу, зросла народна дипломатія. На січень 1990 р. Україна була учасницею 160 міжнародних договорів і це створило належні умови для її подальшої співпраці з широкого кола політичних, економічних, гуманітарних, правових та інших питань.