Україна у міжнародних відносинах XX століття






Україна у міжнародних відносинах XX століття:2. Участь України в європейських міжнародних організаціях

Однією з найважливіших зовнішньополітичних цілей після проголошення незалежності Україна визначила входження до європейських міжнародних організацій. Курс на інтеграцію в європейські структури - Раду Європи, Європейський Союз, НАТО й інші міждержавні організації, що є основою політичної архітектури Європи, чітко визначився з перших етапів зовнішньої політики суверенної держави. Процес інтеграції України в європейський політичний, правовий, військовий і економічний простір відбувався (і здійснюється на сьогодні) з певними труднощами, сповільнювався внутрішніми і зовнішніми ускладненнями перехідного періоду. Для України, яка, за оцінками міжнародних експертів, за рівнем визнання міжнародних документів і прав людини в середині 80-х років XX ст. посідала 62 місце серед країн -членів ООН, інтеграція в міжнародні європейські організації не могла відбуватися швидко і легко.
Зміцненню міжнародного становища України і процесу її демократизації сприяв вступ до Ради Європи (РЄ) - найстарішої і найбільшої регіональної міжнародної організації. Основними завданнями, заснованої в грудні 1949 р. Ради Європи, є: захист прав людини і парламентської демократії, забезпечення принципу верховенства закону, прийняття угод, які сприяють єдності європейських країн, їх економічному і соціальному прогресу, спільної політики у соціальній і правовій сферах, забезпечують міжнародну співпрацю в організації колективної безпеки, ліквідації регіональних конфліктів. Основними органами РЄ є Комітет міністрів, куди входять міністри закордонних справ держав-учас-ниць, і Парламентська Асамблея, куди входять депутати національних парламентів, представництво яких залежить від чисельності населення країни. РЄ виробляє рекомендації урядам, що визначають основні принципи діяльності у правничих справах, освіті, охороні здоров'я і культурі. РЄ має великий досвід у демократичних перетвореннях. Майже 160 угод і конвенцій, ухвалених РЄ, набули чинності закону і зобов'язують країни, які є членами цієї організації, впроваджувати їх у національне законодавство. Найвідоміші документи РЄ з удосконалення процесу демократизації - "Європейська конвенція прав людини", "Європейська культурна конвенція", "Європейська хартія місцевого самоврядування", "Європейська хартія регіональних мов або мов меншин" тощо.
Питання про вступ України до РЄ виникло з перших днів її незалежності. Участь у цій міжнародній організації – свідчення не лише європейського вибору в зовнішній політиці, а й показник курсу на демократизацію внутрішньополітичного й економічного життя країни.
Вже через два тижні після проведення референдуму 1 грудня 1991 р. Міністерство зовнішніх справ України звернулося до Генерального секретаря РЄ з пропозицією про співпрацю. Відповіддю РЄ було запрошення делегації Верховної Ради України на спеціальну сесію Парламентської Асамблеї у лютому 1992 p., де офіційно розпочалися переговори про вступ до РЄ. Ще одним кроком у розвитку контактів з РЄ став візит у квітні 1992 р. у штаб-квартиру організації в Страсбурзі української делегації юристів. У підготовленому документі "Відносини з Україною" подано рекомендації Комітету Міністрів РЄ розглянути питання про приєднання України до цілого пакету конвенцій.
Упродовж наступних двох років Верховна Рада України розпочала повільно приводити національне законодавство у відповідність до міжнародних норм і стандартів, зокрема до конвенцій і угод РЄ. В перші роки незалежності, долаючи наслідки тоталітарної ментальності, Верховна Рада прийняла після гострих політичних дискусій понад 50 законів і велику кількість постанов стосовно прав людини, які сприяли демократизації суспільства. Серед них - закони "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", "Про свободу совісті і релігійних організацій", "Про громадянство України", "Про національні меншини", які відповідали кодексу європейської демократії. Україна на практиці демонструвала намір стати учасницею конвенцій РЄ, приєднатися до міжнародних угод.
Взаємини України з РЄ з квітня 1994 р. вирізнялися пожвавленням і ефективністю. В Страсбурзі розпочала діяльність місія політичного спостерігача України при РЄ, набувала темпів робота з приведення українського законодавства у відповідність до загальноєвропейських стандартів. Офіційний вступ України до РЄ відбувся в Страсбурзі 9 листопада 1995 р. Україна стала 37-м членом РЄ. Це був один із перших зовнішньополітичних успіхів незалежної України, що засвідчив її демократичний вибір здійснювати розбудову держави з орієнтацією на європейський досвід.
Членство в РЄ покладає на Україну відповідальність у міжнародному масштабі. Прилучення до загальновизнаних європейських стандартів демократичних свобод і прав людини вимагає не лише великих зусиль у подоланні наслідків тоталітарного минулого, а й врахування нових реалій. Прийняття Конституції У країни мало особливе значення у розбудові демократичних інститутів європейського зразка. РЄ неодноразово висловлювала задоволення першими підсумками участі України в низці програм, практичною роботою українських парламентарів у комітетах та комісіях, але водночас висловлювала претензії стосовно проведення демократизації й дотримання прав людини. Під час інспекційних поїздок по Україні з метою вивчення питання про реалізацію законів і конвенцій представники РЄ зазначають певні труднощі та відхилення від європейських стандартів.
На сучасному етапі Верховна Рада й Уряд України, долаючи окремі труднощі, забезпечують курс на подальшу демократизацію суспільно-політичного життя і зміцнення співпраці в межах РЄ. При підготовці пакетів законів уряд і Верховна Рада особливу увагу звертають на їх відповідність конвенціям та угодам РЄ.
Яскравим показником активної діяльності України на міжнародній арені є її співпраця в ОБСЄ (Організація з питань безпеки та співробітництва в Європі). ОБСЄ (до 1994 р. НБСЄ - Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі) - одна з провідних структур з підтримання безпеки і стабільності, яка охоплює територіально не лише європейський континент, а й Північну Америку (США та Канаду), Центральноазійські республіки колишнього СРСР. На 2002 рік членами ОБСЄ було 55 держав. Найвищий орган ОБСЄ - зустрічі глав держав і урядів країн-уча-сниць, що відбуваються кожних два роки. Сформувавшись ще в роки "холодної війни" на основі Гельсінського Заключного Акта 1975 p., підписаного 33 країнами (зокрема США і Канадою), організація НБСЄ повинна була сприяти розвитку діалогу між Сходом і Заходом в інтересах пом'якшення блокового протистояння. Згодом НБСЄ постійно удосконалювалася внаслідок переговорів країн-учасниць. Вирішальне значення для глибокої якісної перебудови НБСЄ мала зустріч глав урядів країн-учасниць у Парижі в листопаді 1990 р. Цей саміт НБСЄ, констатувавши про закінчення "холодної війни", оголосив початок нової ери в міжнародних відносинах, прийняв Паризьку хартію для нової Європи - своєрідну програму утвердження демократії, миру та європейської єдності. Паризька хартія передбачала створення нових структур НБСЄ: Рада Міністрів закордонних справ для регулярних політичних консультацій, Комітет високих представників для розгляду поточних справ і виконання ухвалених рішень (перейменована 1994 р. у Постійну Раду), а також постійних органів - Секретаріату, Центру запобігання конфліктів і Бюро демократичних інститутів і прав людини. Значно розширили нормативну основу і посилили діяльність ОБСЄ постанови і рішення Гельсінського (1992 p.), Будапештського (1994 p.), Лісабонського (1996 р.) і особливо Стамбульського (1999 р.) самітів. На Стамбульському саміті прийнято Хартію європейської безпеки. Були створені нові структури для посилення дієвості ОБСЄ -Форум співробітництва в галузі безпеки, Економічний форум, Верховний комісар у справах національних меншин, Парламентська асамблея ОБСЄ та ін. Внаслідок цього чітко окреслилися основні структури, форми і напрями діяльності ОБСЄ. На відміну від ООН, яка, згідно зі Статутом, може використовувати збройні сили, ОБСЄ для досягнення основної мети - безпеки і стабільності в регіоні, використовує різні форми співпраці на основі загальної згоди (консенсусу) всіх держав-учасниць організації: ОБСЄ діє через спеціальних координаторів, які співпрацюють з владними структурами держав або розсилає спеціальні місії в держави, де виникають етнічні чи релігійні конфлікти, а також для постконфліктних реабілітацій.
Вступивши в січні 1992 р. у НБСЄ, Україна стала однією з активних учасниць усіх політичних і соціально-економічних процесів, започаткованих у Гельсінкі 1975 р.
Участь України в діяльності ОБСЄ є пріоритетним напрямом зовнішньої політики держави. Як зазначається в документі Верховної Ради від 2 липня 1993 р. "Основні напрями зовнішньої політики України", співпраця з ОБСЄ сприяє повномасштабно-му входженню України до загальноєвропейського простору і використанню механізмів цієї організації з метою забезпечення її національних інтересів.
Членство України в ОБСЄ забезпечує рівноправну участь держави у розв'язанні актуальних проблем міжнародної безпеки і співпраці в регіоні, дає право виносити на цей загальноєвропейський форум питання виникнення загрози для національної та міжнародної безпеки, вимагати розслідування й обговорення випадків порушення принципів і норм ОБСЄ, що загрожують безпеці країни. Діяльність України в ОБСЄ сприяє реалізації її основних національних інтересів - утвердження та розвитку незалежної суверенної держави, забезпечення територіальної цілісності та недоторканості кордонів, стабільності міжнародного становища.
Участь України в ОБСЄ сприяє процесу демократизації, вирівнюванню її законодавства згідно зі встановленими європейськими нормами і вимогами. Національні інтереси України вимагають максимально використати експертну й іншу допомогу ОБСЄ у зміцненні в державі засад демократії, верховенства права, розвитку ринкової економіки. Залучення ОБСЄ до розв'язання питань щодо Автономної Республіки Крим, національних меншин є прикладом прагматичної реалізації можливостей співпраці з цією організацією. На відміну від інших держав СНД, де ОБСЄ зберегла свої місії у зв'язку з невирішенням окремих етнічних конфліктів, з України в 1999 р. виведено місію і встановлено нову форму співпраці через Координатора проектів цієї організації. На сучасному етапі задіяно 12 напрямів, за якими реалізуються різні проекти ОБСЄ, найважливіші з яких: комплексний огляд законодавства з прав людини, практична підтримка діяльності Верховного Суду, забезпечення свободи засобів масової інформації, проект, спрямований на повернення й адаптацію кримських татар тощо. Планується великий проект "Модельник адміністративних судів" галузі судової системи, яка ще не існує в Україні. Важливість системи полягає в тому, що саме в адміністративні суди звертаються громадяни, які хочуть відкрити судову справу проти державних структур влади. На підтримку цих проектів ОБСЄ виділяє кошти, що складаються з добровільних внесків держав-учасниць.
Діяльність України в ОБСЄ сприяє прискоренню процесу її євроатлантичної інтеграції - стратегічної зовнішньополітичної мети. Така діяльність узгоджується з цілями і завданнями співробітництва України з ЄС, НАТО і Радою Європи.
ОБСЄ надає Україні чималі можливості для розвитку співпраці з ЄС, зокрема в питаннях спільної зовнішньої політики, взаємодії між ОБСЄ та європейськими миротворчими силами, в яких беруть участь українські військові підрозділи. Миротворча діяльність ОБСЄ на Балканах, у Придністров'ї, на Кавказі і у Центральній Азії сприяє підвищенню міжнародного авторитету країни, зміцненню іміджу вагомого чинника європейської безпеки і стабільності. Україна домагається реалізації своїх пропозицій стосовно вдосконалення в ОБСЄ стратегії запобігання конфліктам. У жовтні 2001 р. у Києві проведено під егідою ОБСЄ семінар "Превентивні функції ОБСЄ: досвід, можливості, завдання". Він обґрунтував низку практичних порад для поліпшення діяльності цієї організації. Враховуючи, що ОБСЄ - єдина організація з питань безпеки в Європі, де Україна є рівноправним членом і може в повному обсязі відстоювати національні інтереси в галузі безпеки, вона зацікавлена у підвищенні ефективності її роботи та зміцненні авторитету. Інтересам України відповідає активне сприяння подальшому розвитку ЄС і ОБСЄ, використання збройних сил, що формуються ЄС. Прийнявши змістовні документи на засіданні Ради Міністрів у грудні 2001 р. у Бухаресті про роль і завдання ОБСЄ в антитерористичній боротьбі, організація визначила новий важливий напрям у діяльності на XXI ст. ОБСЄ здійснює новий крок у протиборстві з сучасними загрозами безпеці та стабільності. Україна, яка в межах цієї організації вступає в друге десятиліття діяльності, продовжує нарощувати вагомий внесок у міжнародне співробітництво на всебічній основі для зміцнення миру і безпеки, поглиблює національні процеси демократизації та реформування.
З перших кроків утвердження України на міжнародній арені розпочалося її співробітництво з найпотужнішим військово-політичним союзом сучасного світу - Організацією Північноатлантичного договору - НАТО (North Atlantic Treaty Organization). Виникнувши в роки "холодної війни" на основі договору про спільну оборону, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949 р. дванадцятьма країнами Європи і Північної Америки (Бельгією, Великою Британією, Данією, Ісландією, Італією, Люксембургом, Норвегією, Португалією, Францією, Канадою і США), цей союз до початку 90-х років XX ст. мав яскраво виражену антикомуністичну спрямованість. У договорі від 4 квітня 1949 р. наголошувалося на тому, що країни-учасниці здійснюватимуть колективну оборону, рішуче захищатимуть "свободу, спільну спадщину всіх народів і їхню цивілізацію", а збройний напад на одну із країн союзу "розглядається як напад на них усіх".
За умов військового протистояння між комуністичним блоком і країнами Заходу в роки "холодної війни" союз НАТО постійно удосконалював структуру і розширювався. До середини 50-х років XX ст. організаційна робота в НАТО зводилася до розв'язання загальних проблем безпеки, створення основних органів союзу, пошуку оптимальних структур. Основна ідея у створенні колективної безпеки західного світу полягала у поєднанні військових зусиль із завданнями економічного розвитку європейських країн. Учасники союзу взяли до уваги те, що лише одночасні успіхи у цих двох напрямах забезпечать успішну реалізацію цілей НАТО. Завершенням організаційного становлення союзу стало розширення та стабілізація складу його учасників. У 1952 р. до НАТО приєдналися Греція і Туреччина, а у травні 1955 р. Федеративна Республіка Німеччина, вступ якої значно зміцнив систему європейської безпеки і викликав різку негативну реакцію СРСР, який у відповідь створив військово-політичний союз -Організацію Варшавського Договору в складі восьми комуністичних країн.
У наступні роки удосконалювалися структурні підрозділи союзу, військова, політична й економічна співпраця. Поруч з вищим органом союзу - Північноатлантичною радою, до складу якої входили постійні представники всіх держав-учасниць, виникли Військовий комітет, відповідальний за всю військову діяльність, і його виконавчий орган - Міжнародний військовий штаб, Комітет оборонного планування і Група ядерного планування. Забезпечує роботу Північноатлантичної ради та підпорядкованих їй комітетів Міжнародний секретаріат Альянсу, який очолює Генеральний секретар НАТО. Він - найвища посадова особа, є представником союзу в зовнішніх відносинах і в зв'язках між урядами держав-учасниць, очолює процес підготовки і прийняття рішень всіма органами НАТО.
Об'єднана військова структура НАТО складається з мережі вищих і нижчих військових командувань, яким підпорядковуються збройні сили, що поділяються на три категорії: сили швидкого реагування, головні сили оборони і сили нарощування. Об'єднана військова структура забезпечує переваги колективної оборони, економить національні ресурси внаслідок запровадження спільних стандартів у військовій техніці й у матеріально-технічному постачанні.
З проведенням "оксамитових революцій" у країнах Центральної та Південно-Східної Європи, розпадом СРСР і виникненням на його території незалежних держав розпочався процес сучасної трансформації НАТО, опрацювання і запровадження нової стратегічної концепції. У прийнятому в Римі у листопаді 1991 р. документі глав держав та урядів країн-членів НАТО зазначалося, що глибокі політичні зміни в Центральній і Східній Європі спричинили зникнення безпосередньої загрози спланованої агресії, а це завжди зумовлювало найбільший неспокій союзу впродовж 40 років його існування. Проте, наголошувалося в документі, виникли інші ризики, які важко спрогнозувати: непевністю супроводжується процес демократизації в країні, що успадкувала весь ядерний потенціал СРСР і має могутню армію, міжетнічна ворожнеча і територіальні суперечності в окремих країнах євразійського простору загрожують втягнути в конфлікти зовнішні сили і перекинутися на держави НАТО. Зазначалося, що на безпеці можуть позначитися й інші чинники, у тому числі - розповсюдження зброї масового знищення, терористичні акції, зрив постачання життєво-необхідних ресурсів. Нова концепція, враховуючи реалії кінця XX - початку XXI ст., ґрунтується на двох основних засадах: мета і функції союзу в сфері безпеки надалі зберігаються, проте для досягнення їх необхідно широко використовувати, поруч з традиційною розбудовою військової могутності, політичні засоби, зокрема діалог і співпрацю між НАТО й іншими державами в усіх галузях, пов'язаних з військовою безпекою. Нова концепція передбачає зниження загальної чисельності збройних сил, широке використання сил негайного і швидкого реагування, зокрема багатонаціональних.
У розвиток нової стратегічної концепції про розширення співпраці з країнами Центральної та Східної Європи в грудні 1991 р. за участю міністрів закордонних справ країн-учасників НАТО, шести країн Центральної, Східної Європи і трьох держав Балтії була створена Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС). Перші кроки її діяльності засвідчили про принципові зміни у взаємовідносинах НАТО зі східними сусідами. Поряд з країнами Балтії про намір приєднатися до РПАС заявила Україна та десять інших держав СНД. Уже в квітні 1992 р. у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі розпочалися регулярні зустрічі міністрів оборони держав-членів з новими партнерами країн Центральної і Східної Європи. У квітні 1992 р. Україна приєдналась до РПАС. Одним із важливих висхідних моментів конкретної співпраці України з НАТО став 1994 рік. У січні цього року відбувся саміт країн-членів НАТО, на якому було схвалено програму "Партнерство заради миру", завданням якої було формування нових відносин безпеки між Північноатлантичним союзом і його партнерами у збереженні стабільності та миру. Країнам, зацікавленим у партнерстві з НАТО, пропонувався для підписання документ, який передбачав співпрацю у досягненні таких цілей: сприяння відкритості у плануванні національної оборони та формуванні військового бюджету; забезпечення демократичного контролю над збройними силами, підтримання готовності брати участь в операціях, здійснюваних під егідою ООН або НБСЄ; розвиток співпраці з НАТО у військовій сфері з метою здійснення спільного планування, навчальних маневрів, пов'язаних з миротворчою діяльністю; формування збройних сил, які можуть краще взаємодіяти з військовими з'єднаннями Північноатлантичного союзу. Після підписання цього документа кожна держава-учасниця подавала індивідуальний проект, де визначалися заходи співробітництва. Лише після схвалення індивідуального проекту штаб-квартирою НАТО складалася конкретна робоча програма партнерства, до виконання якої залучалися адміністративні та військові структури союзу і країни-партнери. Така ускладенена процедура співпраці засвідчувала демократизм відносин між НАТО і державами-партнерами, кожна з яких зберігала повну суверенність у питаннях безпеки, демонструвала гнучкість підходів Альянсу до різних країн. Україна однією з перших приєдналася до програми "Партнерство заради миру". Міністр закордонних справ А.Зленко підписав 8 лютого 1994 р. документ, який започаткував активну співпрацю і зближення між Альянсом та Україною.
Після 1994 р. співробітництво між НАТО й Україною перейшло в практичну площину. В 1995 - 1997 pp. у межах програми "Партнерство заради миру" проведено двосторонні навчання військових підрозділів на території України і країн НАТО, а український 240-й батальйон увійшов до складу миротворчих сил НАТО в колишній Югославії. Керівництво НАТО на практиці переконалося в надійності України як партнера. Після візиту президента Л. Кучми в червні 1995 р. у штаб-квартиру НАТО для підтвердження вагомості планів співробітництва з союзом послом України в Брюсселі було призначено першого заступника Міністра закордонних справ Б. Тарасюка. В 1997 р. він очолив місію України при НАТО. В березні 1996 р. сторони приступили до юридичного оформлення відносин між Україною і НАТО, а в квітні цього ж року Київ вперше відвідав Генеральний секретар Альянсу Хав'єр Солана. Другий візит в Україну X. Солана здійснив у травні 1997 р. Під час перебування у Києві X. Солана відкрив Центр інформації і документації НАТО, перший в країні-партне-рі НАТО. Центр не лише поширює цікаву інформацію про НАТО, але й організовує поїздки до штаб-квартири депутатів і вчених. Ці візити засвідчили зростаючу зацікавленість НАТО у співпраці
з Україною.
Пожвавленню діалогу НАТО з Україною сприяла позитивна позиція українського уряду щодо планів розширення союзу на схід, висловлена Л. Кучмою в березні 1996 р. Така позиція контрастно виділялася на тлі протестів російського уряду про недопустимість розширення НАТО. Підтримка Україною планів розбудови НАТО, неухильне і точне виконання нею всіх зобов'язань, пов'язаних із партнерством, привели до серйозних зрушень в усіх відносинах Альянсу з Києвом. Навесні 1997 р. розпочалися офіційні переговори між Україною і НАТО про виведення їх співпраці на рівень "особливого партнерства". Саме в цей час український уряд висловив сподівання, що НАТО підтримає зусилля України, спрямовані на досягнення її стратегічної мети - повної інтеграції в Європейські та Євроатлантичні структури безпеки.
Новий, вищий рівень співпраці розпочався з підписанням 9 липня 1997 р. Хартії про особливе партнерство між Україною й Організацією Північноатлантичного договору. В документі, підписаному Україною і представниками 16 країн-учасниць союзу, зазначалось, що незалежна і стабільна Україна - один "з ключових факторів забезпечення стабільності в Центральній і Східній Європі та на континенті взагалі". Союзники НАТО підтвердили позицію щодо підтримання суверенітету і територіальної цілісності України, її демократичного розвитку. Важливим положенням хартії стала домовленість про створення консультативного механізму для проведення спільних консультацій у випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності або безпеці.
На розвиток особливої співпраці спрямовані й інші положення хартії. В умовах, коли деякі російські політичні діячі намагалися посилити дипломатичний тиск на Україну і висували їй необгрунтовані територіальні претензії, країни НАТО чітко висловлювались за підтримку Києва.
Для реалізації положень хартії в жовтні 1997 р. при штаб-квартирі НАТО в Брюсселі засновано постійну місію України, очолювану Надзвичайним і Повноважним послом, військову місію зв'язку, а також Державну міжвідомчу комісію з питань співробітництва з НАТО під головуванням Секретаря Ради національної безпеки й оборони. В листопаді 1998 р. затверджено державну програму співпраці України з НАТО на період до 2001 p., яка конкретно передбачала виконання основних завдань, визначених хартією. Наголосивши, шо "Україна розглядає НАТО як найефективнішу структуру колективної безпеки в Європі", програма чітко визначала співробітництво між Україною і НАТО в сфері цивільно-військових відносин, зокрема участь у Міжнародних оперативних силах і в миротворчій діяльності, галузях озброєнь і воєнної економіки, боротьби з організованою злочинністю і тероризмом, науки і технологій, у сфері телекомунікаційних та інформаційних систем.
Важливим випробуванням відносин України з НАТО стала війна в Косово. Частина українських політичних сил засуджувала миротворчу операцію НАТО в Косово, зважаючи на те, що вона здійснювалась без рішення ООН. Запропонувавши посередницькі послуги у розв'язанні проблеми Косова через політичні переговори, Україна активно залучилась до процесу підтримки миру в цьому регіоні, пославши туди військові формування в складі змішаного українсько-польського батальйону.
Поглибленням відносин між Україною і НАТО вирізняються перші роки нового століття. В лютому 2000 р. вперше в Києві відбулося засідання Комісії Україна-НАТО, а в червні цього ж року - засідання на рівні міністрів оборони. Водночас на території України відбулися спільні маневри військ країн НАТО у межах програми "Партнерство заради миру". Особливою масштабністю вирізнялися навчання "Транс-Карпатія 2000" з метою подолання наслідків катастрофи та проведення гуманітарних операцій. Окрім України й окремих країн НАТО, в них взяли участь такі держави, як Швейцарія, Хорватія, Словаччина, Румунія, Словенія та Швеція.
Державна програма співпраці України з НАТО на період до 2001 р. була успішно виконана і в січні 2001 р. затверджено нову державну програму на 2001-2004 pp. Після проведення серій двосторонніх зустрічей із керівниками структурних підрозділів НАТО в Києві було створено відділ співробітництва з Північноатлантичним союзом, до якого ввійшло Управління міжнародних зв'язків та європейської інтеграції.
Заява Президента і Секретаря Ради національної безпеки і оборони в травні 2002 р. про намір України стати членом Північноатлантичного союзу стала логічним завершенням розвитку попередніх українсько-натівських відносин. Безумовно, на сучасному етапі союз НАТО ще не готовий прийняти Україну до свого складу, проте двосторонні відносини будуть поглиблюватися і набуватимуть нових динамічних форм. Курс України на вступ до НАТО чітко окреслений і не може бути змінений.
У реалізації Україною стратегічного завдання європейського вибору особливого значення надається співпраці з Європейським союзом (ЄС) - політичним і економічним міждержавним об'єднанням, створеним згідно з Маастріхстською угодою 1992 р. на основі Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Євроатому.
Об'єднавчий рух у європейських країнах, що виник у першому повоєнному десятилітті, розпочався утворенням (згідно з Паризьким договором 16 квітня 1951 р.) Європейського об'єднання вугілля і сталі, до якого належало шість країн - Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. Перші випробувальні кроки співпраці в межах ЄОВС дали підстави для розбудови нових напрямів та вдосконалення форм спільної діяльності. Згідно із Римським договором від 25 березня 1957 р. шести країн (ЄОВС), було утворено ще дві формально самостійні, але тісно взаємопов'язані міждержавні організації: Європейський економічний союз ("Спільний ринок"), Європейську комісію з питань атомної енергії ("Євроатом"). Головна мета всіх трьох співтовариств - поетапна економічна, а згодом і політична інтеграція західноєвропейських держав. У процесі інтеграційного розвитку виникли єдині органи трьох співтовариств - Європейський парламент, Європейська рада, Рада Міністрів ЄС, Комісія європейських співтовариств і Європейський трибунал справедливості (Європейський суд). Внаслідок економічної співпраці країни "Спільного ринку" впродовж 60-80-х років XX ст. значно прискорили виробництво, досягли високих показників у всіх галузях економіки і поступово стали єдиною господарською структурою. Оцінивши переваги економічної співпраці, уряди інших європейських країн прагнули вступити до ЄЕС. Цей економічний союз поступово розширився. Його членами стали Великобританія, Данія, Ірландія (1973 p.), Греція (1981 p.), Іспанія, Португалія (1986 p.), Австрія, Фінляндія, Швеція (1995 p.). Об'єднання сировинних і людських ресурсів держав ЄС, наукового і технологічного потенціалів технічно найрозвинутіших європейських країн створює значні переваги у процесі виробництва для всіх держав, що входять до союзу. Основні завдання економічної співпраці: посилення економічної і соціальної взаємодії, створення єдиного внутрішнього ринку через усунення всіх перешкод для пересування товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів ("Європа без кордонів"), проведення єдиної фінансово-кредитної політики, запровадження безготівкових операцій і єдиної валюти.
Угодою про Європейський союз передбачено подальше вдосконалення співпраці у проведенні внутрішньої політики внаслідок удосконалення законодавства, створення уніфікованих правових норм і кодексів, проведення єдиної соціальної політики і запровадження єдиного європейського громадянства, яке не відміняє національного. Ще 1985 р. усі країни ЄЕС (крім Великобританії та Ірландії) приєдналися до Шенгенських угод, які встановлюють єдині візові правила стосовно жителів інших країн і регулюють режим вільного пересування громадян держав союзу. Основну функцію у формуванні зовнішньої політики країн ЄС виконує Західноєвропейський союз, який складається з країн-членів ЄС.
Сучасні зв'язки між Україною та ЄС Грунтуються на широкій політичній і міжнародно-правовій основі - Угоді про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною і ЄС, підписаній 14 червня 1994 р. Вона укладена на початковий період тривалістю 10 років і передбачала співпрацю в політичних, економічних та гуманітарних питаннях, є правовою основою для поступового введення України в європейські інтеграційні процеси. Відповідно до Угоди, головною метою партнерства є забезпечення політичного діалогу між сторонами, що сприятиме розвитку тісних політичних і економічних відносин, науково-технічної і культурної співпраці. Завданням УПС є також підтримка зусиль України в зміцненні демократії, розвитку економіки та завершенню її ринкових перетворень.
Розвиток економічних стосунків України і ЄС полягає в лібералізації на взаємних засадах ринкових умов для обміну товарами, надання на засадах взаємності режиму найбільшого сприяння експортерам та інвесторам, запровадження єдиних стандартів у конкуренції та державної підтримки виробників, допомозі країн ЄС у приєднанні України до ГАТТ/CQT. Згідно з УПС, її виконання повинні забезпечити три спільні органи: Рада з питань співробітництва (на рівні міністрів закордонних справ), Комітет з питань співробітництва (представники України і Ради ЄС) та Парламентського комітету з питань співробітництва (форум парламентарів України і Євросоюзу). Реалізацію УПС започаткувала Рада Міністрів ЄС спеціальним рішенням від 28 листопада 1994 р. про спільну позицію щодо України. Проте введення в дію Угоди про партнерство та співробітництво між ЄС і Україною ускладнювалося майже чотирирічним процесом її ратифікації парламентами європейських країн. Угода офіційно набула чинності з 1 березня 1998 p., коли останньою її ратифікувала Португалія.
Період 1994-1998 pp. ознаменувався значним прогресом у взаєморозумінні сторін, зближенні їх підходів до розв'язання основних проблем двосторонніх стосунків. Це засвідчив перший саміт Україна - ЄС у Києві у вересні 1997 р. Після його проведення відбулися суттєві зміни в двосторонніх відносинах і внутрішньому забезпеченні інтеграційного процесу в Україні. Указом Президента від 24 лютого 1998 р. створено українську частину Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС, яку очолив прем'єр-міністр України. Указом передбачено формування у всіх органах державної влади підрозділів зі співпраці з ЄС. Створено також Національне агентство України з питань розвитку та європейської інтеграції.
У Люксембурзі 8-9 червня 1998 р. відбулося перше засідання передбаченої УПС Ради з питань співпраці між Україною та ЄС. Під час засідання українська сторона офіційно заявила про бажання України набути асоційованого членства в ЄС. Це звернення прем'єр-міністра України до ЄС формально започаткувало курс України на набуття членства в ЄС. Рада також обговорила широке коло питань двосторонніх відносин, які виникають із взаємного інтересу, схвалила правила процедури Ради із співробітництва, прийняла Спільну робочу програму з впровадження УПС на 1998-1999 pp.
Указом Президента України 11 червня 1998 р. було затверджено Стратегію інтеграції України до ЄС. Стратегія визначає основні напрями роботи органів виконавчої влади з метою досягнення нашою державою статусу асоційованого, а у майбутньому - повноправного члена ЄС.
Шляхи опрацювання довгострокової стратегії відносин між Україною та ЄС стали предметом численних зустрічей упродовж 1998 р. на різних рівнях. Зокрема, позиції сторін були викладені на консультаціях Україна - ЄС на рівні міністрів закордонних справ 24 вересня 1998 р. у Нью-Йорку.
Віденський саміт (16 жовтня 1998 р.) став важливою віхою у двосторонніх зв'язках України та ЄС. Основну увагу керівників України та ЄС під час Другого саміту було привернуто до питань співпраці у галузі зовнішньої політики та політики безпеки, кооперації з метою реалізації Угоди про партнерство і співробітництво. За результатами саміту підписано спільне прес-комюні-ке, де були відображені важливі напрями майбутньої співпраці між Україною та ЄС у різних галузях. Двосторонні відносини Україна - ЄС у цьому документі охарактеризовані як "стратегічне та унікальне партнерство".
Другий саміт продемонстрував послідовність зовнішньо-політичного курсу України і підтвердив намір нашої держави реалізувати стратегічний курс на інтеграцію до ЄС. Цей підхід було збережено і на першому засіданні Комітету з питань співпраці між Україною та ЄС 5 листопада 1998 р. у Брюсселі.
На засіданні Комітету були засновані шість підкомітетів, що охоплюють основні напрями УПС:
1)з питань торгівлі та інвестицій;
2)з фінансових, економічних питань і статистики;
3)з енергетики, ядерних питань та навколишнього середовища;
4)з митної, прикордонної співпраці, боротьби з відмиванням грошей і наркобізнесом;
5)з транспорту, телекомунікації, науки і технологій, освіти та навчання;
6)з вугілля, сталі, гірничої промисловості, сировинних матеріалів.
У грудні 1998 р. розпочав роботу Парламентський комітет з питань співробітництва між Україною та ЄС.
Рішення Віденського саміту ЄС 11-12 грудня 1998 р. стосовно розробки спільної стратегії ЄС щодо України було сприйнято як вияв політичної волі ЄС, адекватну відповідь на прагнення України опрацювати довгострокову стратегію відносин Україна - ЄС. Насамперед, йдеться про відображення у стратегії бажання України стати повноправним членом ЄС, а також положень стосовно:
1)можливості набуття Україною найближчим часом статусу
асоційованого члена ЄС, шляхів залучення України до європейського інтеграційного процесу;
2)посилення співпраці в галузі юстиції та внутрішніх справ;
3)сприяння адаптації українського законодавства до норм ЄС;
4)відкриття ринків України та ЄС і залучення України до Європейського економічного простору;
5)підтримка адаптації фінансового ринку України до функціонування в умовах існування евро в країнах ЄС;
6)збільшення інвестицій в Україну, зокрема за рахунок коштів ЄБРР (Європейського банку реконструкції і розвитку) та Європейського інвестиційного банку;
7)залучення України до роботи Європейської конференції;
8)облаштування кордонів України відповідно до норм ЄС;
9)лібералізація візового режиму до його відміни включно.
Важливим внутрішнім кроком України на шляху інтеграції до ЄС є Указ Президента України від 9 лютого 1999 p., яким затверджено низку заходів, спрямованих на адаптацію законодавства України до норм ЄС.
Серед останніх вагомих подій у сфері європейської інтеграції зазначимо інавгураційне засідання Українсько-польської конференції (УПК) (29 березня 1999 р., м. Варшава) та консультації міністрів закордонних справ Україна-трійка ЄС (13 квітня 1999 p., м. Київ). Робота УПК спрямовувалася на активізацію руху обох країн до ЄС, адаптацію законодавства України до норм ЄС, передачу польського досвіду європейської інтеграції Україні тощо. Наступне засідання УПК відбулося у Києві 7-8 липня 1999 р. На зустрічі міністрів закордонних справ Україна-трійка ЄС були обговорені актуальні питання міжнародного життя та двосторонніх стосунків Україна - ЄС.
Економічні питання двосторонніх відносин були розглянуті під час Другого засідання Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС (26-27 квітня 1999 р., м. Люксембург). Під час зустрічі сторони констатували успішність реалізації Спільної робочої програми стосовно впровадження УПС, яка була затверджена на минулорічному засіданні ради. Делегації У країни та ЄС дійшли висновку, що Друге засідання Ради знаменувало подальшу інтенсифікацію двосторонніх відносин. Вони зазначили широку розбудову інституційних засад співпраці, що створило вагому основу для розвитку міцного політичного й економічного партнерства між ЄС та Україною.
На Кельнському саміті ЄС 3-4 червня 1999 р. у висновках головуючої в ЄС Німеччини Євросоюз зазначив досягнення якісно нового рівня у стосунках з Україною. У висновках наголошено на важливому значенні, якого Євросоюз надає розробці Спільної стратегії ЄС щодо України. Цей документ повинен сприяти розширенню всього обсягу тісних взаємовідносин між Україною та ЄС і має бути прийнятим якомога швидше.
Вже 21 червня 1999 р. на саміті ЄС - США у Бонні було прийнято Заяву ЄС і США стосовно України. В ній США та Євросоюз висловили задоволення розвитком стратегічного партнерства з Україною, наголосивши, що їх спільний стратегічний інтерес полягає у повнішому залученні України до євроатлантичних структур. ЄС і США визнали важливу роль України у розбудові відносин зі своїми сусідами та загалом трансатлантичних відносин. ЄС та США надаватимуть всебічну підтримку у подальшому просуванні України до стабільної демократії та процвітаючої економіки.
Така заява засвідчує певні зміни в усталеному сприйнятті нашої держави. Водночас традиційний набір пріоритетів обох країн стосовно України показує повільну зміну в усвідомленні про її місце в євроатлантичній спільноті.
Важливою подією у відносинах між Україною та Європейським союзом став Третій саміт Україна - ЄС, що відбувся 23 липня 1999 р. у Києві. Розглядалося питання підготовки Євросоюзом спільної стратегії стосовно України, реалізації Україною стратегії інтеграції до ЄС, перебіг імплементації Угоди про партнерство та співпрацю, інші аспекти поглиблення двосторонніх відносин. Напередодні цієї зустрічі у верхах відбулося підписання угоди про інституційні засади програми транспортування нафти та газу "INOGATE", яка фінансується ЄС у межах програми TACIS.
Загалом обсяг товарообігу між Україною та ЄС на початку XXI ст. становив 6538466 тис. доларів США (з країнами СНД -8121809 тисяч доларів).
У процесі реалізації Україною УПС існує низка труднощів, що виникають із неузгодженості окремих законодавчих актів із вимогами угоди, серед яких відсутність уніфікації ставок акцизного збору, відсутність цивілізованого механізму захисту внутрішнього ринку від недобросовісної конкуренції тощо.
Важливим напрямом діяльності має бути створення сприятливих умов для збільшення експорту українських товарів на ринки ЄС.
Програма технічної допомоги ЄС країнам СНД TACIS, прийнята 1991 p., покликана забезпечувати створення ринкової економіки та демократизації суспільства. Програма TACIS дедалі більше виглядає анахронізмом для України, про що наголошувалось на саміті Україна - ЄС у вересні 1997 р. Уряд, підтвердивши курс на співпрацю з ЄС, пропонував переглянути концептуально позицію Заходу про надання допомоги Україні як суб'єкту СНД, або введення її до програми PHARE, що діяла на той час в Польщі, Угорщині та країнах Балтії. Співпраця ЄС з Україною не є частиною відносин ЄС - СНД, на чому ґрунтується програма TACIS, яка виникла в період розпаду СРСР. Навіть за оцінками експертів, ЄС - програма TACIS вже малоефективна.
В грудні 1999 р. країни ЄС прийняли Спільну стратегію щодо України, де зафіксована основна мета й інструменти розвитку співпраці, а конкретні питання залишені для розв'язання в процесі її реалізації. На думку експертів ЄС, такий підхід значно підвищить ефективність прийняття подальших рішень стосовно конкретних заходів у співпраці з Україною, оскільки, за положенням Амстердамської угоди, у схваленні важливих зовнішньополітичних питань вирішальна роль належить кваліфікованій більшості, а не консенсусу.
Найважливіше завдання України у співпраці з ЄС - стати асоційованим членом цього союзу. Європейська угода про асоційоване членство становить основу для співпраці з ЄС, і вона сформульована на таких принципах, як і один з головних установчих документів - Угода про Європейське економічне співтовариство. Це дає змогу країні - асоційованому членові долучитися до всіх інтеграційних процесів у межах ЄС. Шлях до вступу в ЄС окремих країн Центральної Європи засвідчує, що період асоційованого співробітництва між Україною та ЄС може тривати декілька років. Навіть розв'язання питання про перехід України на режим вільної торгівлі з ЄС вимагатиме тривалого часу для повного впровадження. Україні потрібно досягти стабілізації в економічному розвитку. Адже обов'язковою умовою членства в ЄС є досягнення рекомендованих європейських стандартів виробництва, згідно з якими країна - член союзу не може допускати дефіцити бюджету більше як 3% і знизити щорічну інфляцію до 1,5%. А якщо взяти до уваги необхідність приведення законодавства України до найважливіших європейських норм при сучасній розстановці політичних сил у Верховній Раді, то вступ до ЄС є нереальною перспективою найближчих років.
Травневі заяви урядових осіб у 2002 р. про намір вступити до НАТО можуть посприяти "європеїзації" України, але цей процес найбільшою мірою залежить від її соціально-економічної та політичної стабілізації. Реалізація стратегічного завдання України - інтеграція в європейські структури - вимагає, щоб всі соціально-економічні та політичні перетворення здійснювалися згідно з стандартами Європи.
Із серпня 1992 р. Україна розпочала співпрацю з Європейським банком реконструкції та розвитку (ЄБРР) - спеціалізованою міжнародною економічною організацією, заснованою в 1991 р. з метою сприяння ринковій економіці й демократії в країнах Центрально-Східної Європи та СНД. Банк видає кредити на комерційних засадах державним і приватним структурам під конкретні проекти, здійснює прямі інвестиції, фінансування через посередників, а також надає підтримку в проведенні приватизації та розвитку підприємництва.
На відміну від інших банків він здатний працювати не лише з державними структурами, а й приватним сектором. Підтримка приватного сектора є основним завданням ЄБРР, який прагне скеровувати туди не менше 60% фінансування. ЄБРР тісно співпрацює з Світовим банком, Міжнародним валютним фондом, Європейським інвестиційним банком та іншими організаціями. Членами банку є 60 держав, зокрема всі країни ЄС. Вищий орган ЄБРР - Рада керуючих, до якої належать міністри фінансів усіх країн-членів.
Співпраця ЄБРР з Україною активно здійснюється за всіма напрямами. До кінця 90-х років XX ст. банк підписав 27 проектів на загальну суму 659,7 млн екю, 20 з яких передбачалось реалізувати у приватному секторі. Основні кошти спрямовувалися на підтримку в Україні харчової та нафтогазової промисловості, транспорту, сільського господарства і зв'язку. Крім інвестицій, ЄБРР сприяє технічній співпраці, скеровує фонди на структурну перебудову українських підприємств, організаційний розвиток приватизованих підприємств. Банк здійснює посередництво між країнами "великої сімки" і Україною в реалізації програми "Укриття", яка передбачала перетворення Чорнобильського "саркофага" у безпечну екологічну систему. Ще в лютому 1993 р. "велика сімка" запропонувала ЄБРР відкрити рахунок ядерної безпеки для отримання внесків від кра-їн-донорів, було схвалено статут фонду. Спеціальний фонд відкрили в грудні 1997 p., коли надійшли внески від 14 країн на 260,6 млн екю.
В листопаді 1996 р. (ще до офіційного відкриття фонду) було підписано проект фінансування безпеки Чорнобильської АЕС на 188,1 млн екю. Цей проект став лише частиною узгодженої програми підтримки рішення України про закриття 2000 р. ЧАЕС.
На саміті країн "великої сімки", країн ЄС та України в червні 1997 р. у Денвері схвалено проект впровадження багатостороннього фінансового механізму для допомоги у перетворенні ЧАЕС і навколишнього району в екологічно чистий простір за програмою "Укриття" (Shelter implementation plan - SIP). Держави "великої сімки" зобов'язалися виділити на реалізацію плану 300 млн доларів, а країни ЄС - 100 млн. екю. Програма SIP передбачала: зменшити можливість руйнування укриття четвертого блоку ЧАЕС, поліпшити його ядерну безпеку, створити гарантії безпеки для працівників, розробити довголітню стратегію переходу до екологічно безпечного довкілля.
На виконання цієї програми у вересні 1997 р. під головуванням віце-президента США А. Гора і Президента України Л. Кучми відбулася конференція, де було залучено ще 13 країн-донорів фонду. ЄБРР уклав угоди за внесками на суму понад 200 млн екю. Проте після закриття ЧАЕС у грудні 2000 р. у впровадженні цієї програми виникли певні труднощі, пов'язані з невиконанням державами-донорами взятих фінансових зобов'язань. Загальна вартість проекту закриття ЧАЕС і ліквідації наслідків цього закриття, за підрахунками української сторони, - 1725 млн доларів. За підрахунками спеціалістів ЄБРР, ця сума значно нижча. Розходження у підрахунках створює додаткові труднощі в реалізації проекту.
На пропозицію "великої сімки" ЄБРР бере участь у фінансуванні проекту завершення другого блоку Хмельницької та четвертого блоку Рівненської атомних електростанцій. Проте внаслідок організованих протестів проти будівництва атомних електростанцій партіями зелених у країнах ЄС, які мають в урядах представників, банк двічі припиняв фінансування добудови енергоблоків.
На початку XXI ст. на стадії розробки перебуває десять проектів ЄБРР, які стосуються підтримки фінансового сектора, послуг у сільському господарстві та приватного сектора. Розглядаються проекти створення фонду для малого бізнесу. Проте розробка цих проектів і їх впровадження ЄБРР пов'язує з прискоренням перебудови економіки на ринковій основі.