Економіка зарубіжних країн - ЧУЖИКОВ В. І.:1.3. Класифікація країн у світовій економіці

В умовах глобалізації світогосподарських процесів досить складною для ідентифікації виглядає класифікація країн у відповідності до рівня соціально-економічного розвитку, що зумовлено кількома чинниками:
посиленням дистанціювання країн-лідерів від держав що розвиваються;
значною динамікою руху капіталу, який в країнах зі слабко диверсифікованою структурою виробництва стимулює як швидке економічне зростання, так і не менш стрімкий занепад та системні кризи господарства;
домінуючим впливом ТНК та ТНБ та багатьох наднаціональних структур на суспільно-економічні процеси як у кожній конкретній країні, так і у світі в цілому;
формування нових соціальних стандартів життя, постійна підтримка яких у країнах “третього” світу стає досить обтяжливою для державного бюджету, а в країнах-лідерах – предметом вибору між пришвидшеними темпами економічного зростання, а відтак і підвищенням конкурентоспроможності національних економік та добробутом своїх громадян;
відсутністю у людства чіткої парадигми подальшого розвитку. Це зумовлено тим, що парадигма сталого розвитку (виникла на поч. 90-х років ХХ ст.), передбачала рівномірні, хоча і невисокі темпи економічного та соціального зростання та екологічного прогресу, виявилася неспроможною вплинути на спадну частину країнового і глобального циклів кінця ХХ та поч. ХХІ ст. Деякі країни такі, приміром, як Японія, ще й досі мають негативні (чи близькі до нульових) показники зростання ВВП. А відтак більшість вітчизняних (О.Білорус, Д.Лук’яненко) та зарубіжних фахівців (Я.Корнаї) сходяться на тому, що зараз існує передпарадигмальний період (тобто парадигма поки що ліпше формується).
Традиційний поділ країн світу на капіталістичні, соціалістичні та країни, що розвиваються, який існував до 90-х рр. ХХ століття, втратив сенс. По-перше, розпалася світова соціалістична система, а вплив на світогосподарські процеси ізольованих “анклавів” таких як Куба, Північна Корея та деяких інших є досить обмеженим. По-друге, країни, що розвиваються, перестали бути відносно однорідними. З’явилося чимало лідерів (Південна Корея, ПАР, Сінгапур), які за усіма ознаками можна віднести до розвинутих держав світу. По-третє, країни-лідери, які пройшли індустріальну стадію розвитку, зараз мають відносно низьку питому вагу зайнятих у сфері матеріального виробництва. Натомість питома вага сервісних галузей в них постійно збільшується, а тому їх нерідко відносять до постіндустріальних, чи до держав з розвинутим інформаційним суспільством. Проте потреба у погрупуванні країн світу з метою визначення найсуттєвіших рис їх економіки існує. Саме з допомогою такої класифікації можна було б визначити причини та наслідки трансформації соціально-економічних моделей, а також переваги та недоліки реформування країнових економік.
При класифікації держав світу найбільш вдалими слід вважати два підходи: етапність розвитку національних економік Уолта Ростоу (Walt Rostow) та типологію Світового банку.
У відповідності з теорією Уолта Ростоу за тлумаченням О.Погорлєцького (2001), будь-яке суспільство приходить п’ять стадій соціально-економічного зростання. Перша стадія має назву традиційне суспільство, для якого притаманні низька продуктивність праці, обмежений розвиток науки та технологій, ієрархічність інституційних структур і панування консерватизму. До країн цієї групи відносять держави Східної та Центральної Азії і полюси бідності в Африці (зона Сахель та цілий ряд країн Тропічної Африки).
Другу групу утворює суспільство, що перебуває у фазі переходу до змін. У ньому з’являється імпульс до руху вперед, а саме – нові політичні ідеї, новітня ідеологія, розвиток науки та технологій. Разом з тим продовжує існувати інертність, немобільність суспільства, використовуються неефективні методи керівництва. Прикладом цих країн можуть слугувати найменш розвинуті країни Латинської Америки, країни колишнього СРСР (за виключенням Балтії), Китай, Індія.
Третю групу, за У. Ростоу, утворюють країни, що перебувають у стадії змін. Під потужним впливом прогресу, технологій, інвестицій ліквідуються перепони для зростання, рушійною силою суспільства виступає високий рівень заощаджень та інвестицій, поява нових прогресивних секторів економіки. На цій стадії перебувають Філіппіни, Індонезія, більшість країн Східної Європи.
До четвертої стадії, а відтак і до відповідної групи, відносяться країни, що активно просуваються до зрілості. Це досить тривалий процес, у ході якого відбувається економічний прогрес на основі застосування передових технологій, утворюються нові галузі економіки, підвищується рівень життя, на який орієнтується виробництво, національне господарство активніше включається в систему світогосподарських зв’язків. Прикладом держав цієї групи можуть слугувати: Малайзія, Таїланд, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі та найбільш просунуті в плані реформування країни ЦСЄ (Польща, Угорщина, Чехія, Словенія).
П’ята стадія розвитку зветься “епохою масового споживання”. Для неї характерним є ефективне виробництво товарів тривалого користування та послуг в основних галузях економіки, зміни характеру вартості, що виробляється (зростання питомої ваги заробітної плати у кінцевому продукті праці), постійний розвиток науки та техніки, формування соціально-орієнтованої держави. Цю групу утворюють країни з розвинутою економікою (провідні держави ЄС, США, Канада, Японія тощо).
До “традиційних” підходів щодо ідентифікації країн світу можна віднести їх погрупування у відповідності з показником ВВП на душу населення (інколи береться і ВНП), що мають числове значення понад 20000 дол. США і відносяться до найбільших (США, Японія, Швейцарія та ін.). Групу 15000-20000 дол. на рік утворюють багаті країни (Іспанія, Ізраїль, Нова Зеландія та ін.). Країни середнього рівня розвитку відносяться до двох підгруп: вище середнього, з відповідним показником 10000-15000 дол. (П. Корея, Греція, Чилі, Саудівська Аравія, Чехія та ін.) та нижче середнього – 5000-10000 дол. США (ПАР, Туреччина, Мексика та ін.). Наступною групою є бідні країни та держави з перехідною економікою (1000-5000 дол.). Сюди потрапляють країни колишнього СРСР, а також деякі африканські та азіатські країни. І, нарешті, групу найбідніших держав утворюють ті країни, де ВВП на душу населення (вся ця градація розраховується за паритетом купівельної спроможності) становить менше ніж 1000 дол. на рік. Це так званий “полюс бідності Африки”: Ангола, Мозамбік, Ефіопія тощо.
У відповідності з розглянутими вище (розділ 1.1) підходами Світового банку можна було б згрупувати держави, виходячи з їх місця у трансформаційній моделі людства:
І. Країни з розвинутою економікою (ВВП>15000 дол. США). Окрему підгрупу утворюють держави Великої сімки (Great 7 – G7): США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада.
Крім країн-членів спільноти до названої вище групи відносять Швейцарію, Норвегію, Австралію, Нову Зеландію. З 1995 року сюди увійшли П. Корея, Гонконг (зараз є частиною КНР), Сінгапур, Тайвань, Ізраїль.
ІІ. Країни з перехідною економікою. До них відносять постсоціалістичні держави Європи та Азії, що перебувають на різних стадіях трансформаційного процесу. Проте подальше виділення такої групи навряд чи доцільне, через те, що сам перехід до ринкового суспільства в них вже закінчився. Певною мірою усунути методологічний недолік традиційного підходу може система світових центрів, запропонована І.Валлерстайном, яка буде розглянута нижче.
ІІІ. Країни, що розвиваються. В ній виділяють підгрупу країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), Африки та Латинської Америки.
Виходячи з цих градацій можна зробити висновок, про те що сучасні держави світу, перебувають на різних стадіях економічної зрілості, що дає підстави згрупувати їх за рівнем розвитку і водночас максимально враховувати географічний фактор ідентифікації. Таких країн буде десять:
Велика сімка.
Інші розвинуті країни.
Нові індустріальні країни: Південна Корея, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі тощо.
Країни Центральної та Східної Європи.
Росія та країни СНД.
Китай.
Індія та Пакистан.
Країни, що мають відносно високі соціально-економічні показники (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Кіпр, Ямайка та ін.).
“Класичні” країни, що розвиваються.
Найменш розвинуті держави світу.