Економіка зарубіжних країн - ЧУЖИКОВ В. І.:5.4.2. Французька модель економіки

Післявоєнний розвиток Франції проходив під впливом багатьох факторів, які зумовили подальший прогрес її економіки та соціальної сфери. Багато у чому засоби і стратегія реалізації амбітних планів уряду цієї країни спиралася як на посилення ринкових важелів економіки, так і на застосування нетипових для неї підходів, які здобули назви індикативного планування та дирижизму. Посилення одного чи другою акцентів у моделі досягнення макроекономічної рівноваги господарства нерідко призводило до значних криз як на рівні уряду, так і на рівні підприємців, робітників та профспілок, позиції яких у Франції є більш значущими ніж в багатьох інших державах. Саме у цих особливостях і криється своєрідність французької економіки, яку нерідко називають гібридом планових і ринкових підходів. Досить показовим при цьому був повоєнний період, під час якого уряд країни намагався знайти найбільш ефективне поєднання кейнсіанських методів регулювання з розвиток підприємництва.
Основними факторами, що зумовили економічну трансформацію економіки Франції у другій половині ХХ ст. були:
Збільшення ролі держави та державної власності з 10% вартості національного майна до 40-50%% на поч. 80-х років. Формування конкурентоспроможних потужних ТНК (приміром, автомобільна корпорація “Рено”) з високою питомою вагою державної частки у структурі акціонерного капіталу. Разом з тим, такий підхід нерідко виявлявся досить обтяжливим для французького бюджету, через який уряд був вимушений компенсувати збиток малоефективного державного сектору.
Відмова у післявоєнні часи (60-ті – 70-ті рр.) від політики колоніальних війн, які були занадто обтяжливими для Франції, а “ресурсний ефект”, на який при цьому розраховували ставав деталі низьким чи, іншими словами, незіставним із понесеними витратами.
Високі темпи науково-технічного прогресу та вдале поєднання державних та приватних інвестицій, спрямованих на розвиток ядерної енергетики, електротехнічної промисловості, хімічної, хіміко-фармацевтичної промисловості, виробництва авіаційної техніки та засобів автоматики.
Концентрація та централізація промислового та фінансового капіталу, значне укріплення позицій французьких фірм на міжнародних та передусім на європейських ринках. Чіткий вибір та стимулювання розвитку галузей національної спеціалізації.
Підтримка з боку держави фундаментальних та прикладних дослідницьких робіт у пріоритетних галузях французької економіки.
Максимальне заохочення на компліментарній основі розвитку виробничої та соціальної інфраструктури, якість якої багато у чому стала зразковою в Європейському Союзі.
Диверсифікація зовнішньоекономічних зв’язків з країнами Західної Європи, перш за все з Німеччиною, що призвело до додаткового ефекту розвитку, викликаного зниженням трансакційних витрат французьких фірм в межах Європейського Союзу, що призвело до необхідності координації зовнішньоторговельної політики у відповідності з існуючими в ЄС правилами. Франція домоглася визнання за колоніями, які збереглися після ІІ Світової війни статусу її заморських територій; на них також розповсюдилася дія структурних фондів Європейського Союзу.
Проведення гнучкої соціальної політики, яка ставила за мету зростання споживання, покращення демографічної ситуації, розширення внутрішнього ринку та формування високого рівня соціального забезпечення.
Реалізація основних постулатів політики “дирижизму” основними рисами якого стали: застосування прямих адміністративних методів втручання в економіку через контроль за цінами, емісія цінних паперів, велика кредитна діяльність держави; активна підтримка державного підприємництва, прямі державні інвестиції в галузі бізнесу тощо.
Напряму з цією політикою була пов’язана планова модель управління економікою, в основі якої знаходилась концепція “держава – планіфікатор”. Проте теорія і практика індикативного планування суттєво відрізняється від тих методів, що були використані в колишньому Радянському Союзі, а відтак досвід Франції щодо індикативного планування багато у чому заслуговує на докладне вивчення.
Одразу після Другої світової війни, у 1946 році генералом де Голлем була започаткована Рада з планування і створений Генеральний комісаріат плану, на які було покладено завдання щодо розробки та впровадження загальнонаціональних планів. Функції цих органів не один раз змінювалися, так само як цілі та тривалість дії планів соціально-економічного розвитку. Проте унікальність трансформації планово-індикативної моделі країни є неповторною серед країн-лідерів перш за все через її системний характер, особливо високу роль держави та розвинуту соціальну сферу. Ці особливості значною мірою відбиває етапність реалізації основних напрямків національних планів.
Перший план (1947-1952 рр.) був планом відродження та модернізації господарства країни. Він визначив основні пріоритети розвитку Франції, які включали передусім базові галузі: вугільну промисловість, електроенергетику, виробництво сталі, прокату, цементу, сільськогосподарське машинобудування, транспорт.
Другий план (1953- 1957 рр.), дещо нагадував типові для Радянського Союзу п’ятирічки і за визначенням російського дослідника французької моделі розвитку Г.П.Чернікова (2002), акцентував увагу на всіх видах виробничої діяльності. Проте головним його мотивом був все-таки розвиток науково-технічного прогресу.
Третій план (1958-1961 рр.) не був достатньо реальним перш за все тому, що ставив завдання щодо збільшення за чотири роки на 20% обсягу національного виробництва. Криза платіжного балансу 1957-1958 рр. та інфляція скоректували очікувані темпи зростання майже удвічі.
Четвертий (1962-1968 рр.), п’ятий (1966-1970 рр.), шостий (1971-1975 рр.) плани були цікаві перш за все нарощуванням процесів індустріалізації та обороноздатності Франції, допомоги країнам що розвиваються (перш за все колишнім колоніям), проведенням науково обґрунтованої політики внутрішньої регіоналізації. Наприкінці 60-х років з’явилася досить незвична для світової економіки модель “індикаторів небезпеки”, метою якої було попередження влади про загрозу виникнення економічної кризи. Проте ця система не стала високоефективною перш за все тому що не мала достатніх важелів впливу на світову енергетичну кризу 70-х років, яка завдала великої шкоди господарству Франції. Упродовж цього періоду стало зрозумілим, що методика індикативного планування має значні хиби і її потрібно змінювати.
Сьомий план (1976-1980 рр.) мав вже більш конкретні цілі та рекомендації щодо збільшення капіталовкладень у промисловість, зменшення безробіття та забезпечення повної зайнятості, скорочення дефіциту платіжного балансу. У бюджеті були передбачені відповідні кошти на реалізацію програмних цілей.
З поч. 80-х років збільшилися темпи структурної перебудови економіки перш за все за рахунок укріплення позицій французьких компаній на світовому ринку, розвитку новітніх технологій та інвестування, проте амбітний восьмий план (1981-1984 рр.) не був реалізований і з часом замінений на проміжний. В його основі лежало чимало великих макроекономічних прорахунків та неточностей.
Дев’ятий план (1985-1988 рр.) стимулював економічне зростання з одночасним досягненням макроекономічної рівноваги, боротьбу з інфляцією тощо. На цьому етапі вперше була застосована система регіональних контрактів з главами місцевих органів управління, за якої вдалося чітко спланувати надходження фінансових потоків, які йшли на відродження депресивних територій та посилення просторового планування в країні. Цю регіональну модель управління територіями не один раз використовували в інших країнах Європейського Союзу. Серед постсоціалістичних держав її вперше наприкінці 90-х років застосувала Польща.
Десятий (1989-1993 рр.), одинадцятий (1993-1997 рр.) та дванадцятий (1998-2001 рр.) національні плани розвитку, були зорієнтовані на долання найбільш болючих для країн проблем: лібералізацію економіки, надання допомоги мігрантам та бідним верствам населення, стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу. Ці плани координувалися з існуючими в Європейському Союзі механізмами та інструментами стимулювання, приміром Agenda-2000 (Порядок Денний-2000), які чітко встановлювали принцип компліментарності щодо надання системної допомоги з боку структурних фондів ЄС.
Основні особливості індикативного планування та його специфіку в цій державі досить чітко визначив чиновник Комісаріату планування Б.Казе: “Французький план ніколи не опускається до рівня підприємства”, а відомий економіст П.Боше чітко зазначив: “Французьке індикативне програмування – це гнучке планування, котре не передбачає встановлення громадської власності на засоби виробництва. Більше того, в рамках загальної перспективи зростання воно торкається лише деяких з цілей, які підпорядковані ринковим механізмам. Ці цілі встановлюються в межах цілої галузі, в середині якої фірми та підприємці користуються широкою свободою”.
Виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок про те, що специфіка існування французької моделі індикативного планування (прогнозування) зумовлювалася передусім існуванням таких характерних рис:
1. Формуванням основного інституціонного закладу – Комісаріату планування, який включав не тільки чиновників різного рангу, а й представників великих фірм та компаній, профспілок, університетських професорів, експертів, представників споживачів тощо, які були об’єднані у два види комісій: вертикальні та горизонтальні. Перші з них відповідали за провідні сектори французької економіки (промислове виробництво, транспорт, сільське господарство, сфера послуг). Горизонтальні комісії, як правило, спеціалізувалися на міжгалузевих проблемах, пов’язаних з особливостями фінансування економіки, наукових дослідженнях, регіонального розвитку тощо.
2. Основними інструментами впливу на макроекономічну ситуацію були: регулювання сукупного попиту та сукупної пропозиції, проведення політики “дорогих” чи “дешевих” грошей, надання пільг, дотацій та субсидій, підтримка державного сектору економіки (тим не менше після 70-х років її питома вага стала зменшуватися через невідповідність конкурентному законодавству).
3. Перерозподіл фінансово-економічних ресурсів в інтересах розв’язання загальнонаціональних проблем та здійснення реформ. Посилення концентрації та централізації капіталу (у 90-ті роки розпочався процес децентралізації, який триває і зараз).
Успішність здійснення соціальної політики та модернізація соціальної інфраструктури стала можливою лише за умов централізованого планування та фінансування з боку уряду.
Введення системи контрактів між центральним урядом та місцевим, укладання “квазіконтрактів” між приватним підприємством та представниками державної адміністрації призвело до синергізму в реалізації широкомасштабних проектів, в яких були зацікавлені і державні, і приватні структури.
Високий рівень оподаткування дозволяє, з одного боку, акумулювати фінансові ресурси та більш справедливо їх розподілити і перерозподіляти, з другого – висуває Францію на друге місце в світі (після скандинавських країн) за кількістю та розмірами податків, що, зрозуміло, відштовхує потенційних інвесторів. Так, приміром, за даними Г.П.Чернікова (2002) тільки соціальні відрахування в країні є вищими за Німеччину та Великобританію на 7%, за Японію на 13%, за США на 15%.
Імплементація французької моделі планування та дирижизму на європейський рівень. Багато у чому існуюча зараз модель Європейської Комісії та інших євроструктур, розробка діючого в ЄС семирічного плану розвитку, створення структурних фондів та проведення соціальної, регіональної та аграрної політики зумовлені тим, що Франція хоче бачити в європейських наднаціональних системах управління такі форми, які є найбільш зіставними з основними складовими її національної моделі.