Економіка зарубіжних країн - ЧУЖИКОВ В. І.:5.8.2. Спільні та відміні риси трансформаційних процесів в державах ЦСЄ

Питома вага країн мегарегіону (Західна частина) у виробництві Світового ВВП у середині 90-х рр. складала, за даними В.П. Колесова та М.Н. Осьмової, 2-2,5%. У світовому експорті на названі вище країни припадало 3,4%, у світовому імпорті 4,5%. Особливостями геоекономічного руху цих країн був різний характер здійснюваних економічних реформ, а через це ті держави ЦСЄ, що у 1990 р. мали приблизно рівні стартові умови, підійшли до початку ХХІ ст. з доволі диференційованими результатами. Темпи падіння основних макроекономічних показників (перш за все ВВП) відрізнялися як за масштабами, так і за тривалістю. Найменшу тривалість падіння мала Польща (2 роки), а також Словенія, Чехія (3 роки), Словаччина, Хорватія, Угорщина (4 роки). На інші країни припадали досить високі темпи падіння, а їх трансформаційна криза продовжувалася п’ять років і більше. Для деяких країн мегарегіону була характерна тенденція до економічного зростання, однак вона виявилася нестійкою (Албанія, Болгарія, Латвія, Румунія та ін.). Виходячи з цього, можна було б відзначити основні заходи, що здійснювали уряди країн Центральної та Східної Європи протягом останніх десяти років.
Багатьма західними фахівцями вважалося, що системна трансформація постсоціалістичних країн повинна складатися із чотирьох блоків. Перший з них стосувався макроекономічної стабілізації та контролю. Основним напрямками його реалізації, було проведення стабілізаційних програм. Світові експерти вважали, що ці заходи повинні торкнутися реформування податкової та кредитної політики, а також жорстких фінансових кроків з боку Уряду (припинення гіперінфляції, бездефіцитний чи малодефіцитний бюджет тощо). Потребувала також вирішення проблема зовнішніх розрахунків.
Другим блоком економічної модернізації була трансформація цін та ринку. Вона торкнулася реформи внутрішніх цін, лібералізації зовнішньої торгівлі, системи постачання (транспорт та маркетинг) та житлового фонду. У галузі праці відбулася лібералізація ринку робочої сили та значні зміни у структурі заробітної плати. У фінансовій сфері мали місце зрушення у банківській системі; з’явилися фінансові ринки, зазнали реформування відсоткові ставки.
Третій блок був найбільш складним і конфліктним у реалізації, адже він торкався розвитку приватного сектору, проведення комплексної приватизації майна та реформування виробничої структури. У постсоціалістичних країнах з’явилася приватна власність, закони про банкрутство, про монополізацію, у т.ч. про державну тощо. Постсоціалістичні країни по-різному вирішували проблему власності на землю, промисловий капітал, житловий фонд та нерухомість.
У ряді країн (Угорщина, Чехія, Польща, Румунія та країни Балтії) був прийнятий закон про реприватизацію, який мав серйозні наслідки в плані деформації суспільних відносин у країнах. Відбулися також галузеві та виробничі реформи, внаслідок чого докорінно було змінено характер та структуру матеріального виробництва та сфери послуг, питома вага якої впродовж 90-х років невпинно зростала.
Четвертий блок стосувався перегляду ролі держави. У першу чергу, змінювалося законодавство, що стосувалося конституції, майна, конкуренції тощо. Вносилися суттєві корективи в облік та контроль в інформаційних системах. Розроблялися нові механізми непрямого управління економікою, а саме: вводилася нова інструментальна та інституційна система щодо оподаткування, контролю за бюджетом і витратами, а також кредитно-грошове регулювання.
У соціальній сфері запроваджувалося страхування від безробіття, нове пенсійне законодавство. Також здійснювалися реформи у галузі охорони здоров’я та освіти. У багатьох випадках суттєво зростала питома вага платних послуг у цих галузях, інколи невиправдана.
При здійсненні комплексного реформування національної економіки були використані різні методологічні підходи і, як наслідок, були впроваджені у цих країнах різні прикладні моделі. Як правило, комплексна стабілізаційна програма в державах ЦСЄ мала автора, яким здебільшого виступав прем’єр-міністр. Першими з’явилися названі документи в Югославії “Програма Анте Марковича” та Польщі “План Бальцеровича” у 1989 році, а вже в наступний рік (1990) були оприлюднені “План Клауса” у Чехословаччині, “План Купи” в Угорщині, “Короткий виклад стратегії переходу до ринкової економіки” в Румунії. В інших країнах мегарегіону також проводилися відповідні реформи, однак вони не мали комплексного характеру, а тому вибірковий підхід давав досить суперечливі результати.
У науковій літературі відзначається існування двох реалізаційних моделей трансформації постсоціалістичної економіки. Перша з них здобула назву “шокова терапія” Л.Бальцеровича у Польщі. Польський і водночас американський професор Гжегож Колодко у своїй книзі “От шока к терапии. Политическая экономия постсоциалистических преобразований” досить вдало характеризує методологічну концепцію проведеної реформи, називаючи її “соціалістичним фрейдманізмом” чи “гелбрайтовським соціалізмом”. Швидкість, з якою були впроваджені у Польщі перераховані вище заходи, є просто космічною, однак, найбільшою платою за це було не менш космічне зубожіння населення (особливо у перший рік), 70% якого водночас опинилося за межею бідності. Ситуацію, що склалася на початку 90-х років, Г.Колодко називає “системним вакуумом: ні плану, ні ринку”.
Традиційні для МВФ рекомендації щодо Польщі мали всі ознака монетарної моделі, яка успішно проводилася в країнах Латинської Америки. Її відмінною рисою була швидкість здійснюваних реформ. Основними заходами «блискавичного» переходу до ринку були: майже повна відмова держави від цінорегулювання та перехід до неокласичної моделі: попи–пропозиція, жорстка бюджетна політика, відмова від багатьох соціальних програм, які були притаманні соціалістичній Польщі, приборкання інфляції шляхом реалізації непопулярних для населення заходів (припинення підвищення заробітної плати, індексації доходів), прийняття закону про банкрутство, відмова уряду щодо підтримки збиткових підприємств, швидка приватизація, лібералізація ринку, лібералізація валютної системи та зовнішньої торгівлі, стимулювання припливу ПІІ, відмова від директивного планування та перехід до індикативного. Позитивним наслідком реформ був насправді швидкий перехід до ринкової економіки, негативним – дуже висока «соціальна ціна» за ринкові реформи, яка мала прояв у стрімкому розшаруванні населення країни. Різною мірою досвід Польщі намагалися повторити в Румунії, Албанії, країнах Балтії, але в основному країни ЦСЄ тяжіли до еволюційної моделі розвитку.
Другою моделлю реформування економік постсоціалістичних країн Європи була “градуалістська стратегія”, що пройшла досить успішну апробацію в Угорщині. Професор Гарвардського університету (США) та університету “Колегіум” (Угорщина) Я.Корнаї, зазначав, що в основу здійснення реформи за угорським зразком було покладено принцип поступовості (еволюційності). Унаслідок цього Угорщина мала досить обнадійливі макроекономічні показники, у т.ч. високий рівень іноземних інвестицій на душу населення і не вимагала, як інші, реструктуризації своєї заборгованості. У березні 1995 року країна приступила до реалізації чергової стабілізаційної програми, що була спрямована на стимулювання стійкості своєї національної грошової одиниці – форінту. Слід зазначити, що основні ідеї градуалізму були використані також при реформуванні економік Чехії, Словаччини, Словенії, Естонії, Латвії та Литви. У таких державах, як Албанія, Румунія, Болгарія, країни колишньої Югославії, а також в Україні, Росії, Молдові, програми мали у своїй основі як елементи “шокової терапії”, так і “градуалізму”, внаслідок чого шок став затяжним.
Основною відмінністю градуалізму від «шокової терапії» була етапність у здійсненні ринкових реформ та забезпечення мінімальних соціальних стандартів. Держава не відмовлялася від регулювання цін на товари «соціальної групи», приватизація здійснювалася у три етапи: мала, середня та велика, обмінні курси національної валюти також регулювалися за допомогою монетарних та немонетарних заходів, зростання зарплати на різних етапах градуалістської моделі то обмежувалося, то лібералізувалося. Хараткреним прикладом реалізації такої моделі була Угорщина, але і такі країни як Чехія, Словаччина, Словенія також використовували елементи еволюційності у трансформації своєї економіки до ринкового середовища.
Заслуговує на увагу досвід Словенії, де поступовість та повільна еволюційність дала досить обнадійливі результати. Отримавши незалежність у 1991 році, країна досить швидко пережила розрив зв'язків з державами колишньої Югославії та іншими зовнішньоекономічними партнерами із ЦСЄ. Модель “ринкового соціалізму”, що була використана у Словенії, виявилася достатньо адаптованою для переходу до “вільного ринку”, а елементи планування, у т.ч. індикативного, дозволили цивілізовано провести приватизацію. У країні не вважали, що іноземний капітал є панацеєю і досить стримано відносились до іноземних інвестицій. З огляду на ці обставини, Словенія має найкращі макроекономічні показники серед усіх постсоціалістичних країн. Середній приріст реального ВВП в країні становив 3,8% (у період з 1993 до 1998 рр.). У 2000-му році ВВП Словенії за паритетом купівельної спроможності досяг $17367 на одного жителя, що перевищило аналогічний індикатор Греції ($16501). За індексом людського розвитку (0,879) країна посідала 29-е місце (для порівняння: Росія – 60-те, Україна – 80-те). Для цієї держави характерною була рівновага зовнішньоторговельного та платіжного балансів, а зовнішній борг на відміну від інших постсоціалістичних країн не збільшується, а навіть мав тенденцію до зменшення. Російський дослідник економіки балканських країн Ю. Князев, говорячи про економічний феномен Словенії, відзначає одну дуже важливу рису здійснення ринкових перетворень у цій державі: “Поповнення державного бюджету додатковими коштами від продажу підприємств не було в Словенії самоціллю приватизації через те, що вона практично не мала бюджетного дефіциту”.
Соціальна ціна ринкових реформ в постсоціалістичних країнах виявилася достатньо високою. Про це досить переконливо говориться у “Доповіді про розвиток людського потенціалу в Центральній та Східній Європі та СНД (1999 рік)”, підготовленій спеціальною Програмою розвитку ООН (ПРООН). Через погіршення динаміки середньої тривалості життя мегарегіон втратив близько 9,7 млн. осіб у 90-х роках. Якщо у 1989 році близько 14 млн. жителів проживало за межею бідності, то в середині 90-х років їх налічувалося близько 147 млн. Суттєво дистанціювалася різниця у доходах населення, а крива Лоренца для таких країн, як Угорщина, Македонія, Румунія, Болгарія, Латвія, Естонія, Литва, Словаччина, Чехія, зайняла крайнє праве положення, що говорить про відсутність чи неявну ідентифікацію середнього класу в них – основу сталості класової структури будь-якого суспільства.
Рівень безробіття значно зріс у всіх країнах і, як правило, перевищує позначку у 10%. Найвищий показник мають Македонія – понад 30%. Реальна картина виглядає ще гірше, виходячи з того, що рівень прихованого безробіття значно вищий, ніж офіційний. У зв’язку із цим, застосування моделі Оукена для підрахунку реального рівня безробіття є досить проблематичним через те, що ВВП (чи ВНП) значною мірою формується у тіньових структурах (в Україні та Росії він перевищує 50%, в Угорщині – понад 30%). За експертними даними зазначений показник безробіття у країнах Східної Європи сягає 35%, що є на 10% вище, ніж в США під час великої американської кризи 30-х років ХХ ст.
У багатьох фахівців, що займаються проблемами постсоціалістичної економіки сформувалося враження, що недоліків трансформаційного процесу значно більше, ніж переваг. Р.Грінберг (Росія) вважає, що подібна ситуація склалася через комплексну кризу неоліберальної ідеології, що була застосована для постсоціалістичних країн. Основними наслідками трансформацій для країн ЦСЄ, окрім перелічених у “Доповіді ПРООН” стали:
1) невиправданість надій на скорочення розриву між Сходом і Заходом: ця розбіжність зросла, а не зменшилася, як того очікували;
2) суттєво скоротилися соціальні функції держави, тоді як в усьому світі вони посилювалися;
3) ступінь ментально-психологічної готовності до ринкових перетворень виявилася недостатньою;
4) конверсія гіпертрофувала мілітаризоване виробництво;
5) ортодоксальний монетаризм, що був використаний при формуванні моделей ринкової трансформації, завдав великої шкоди країнам мегарегіону.
Рівень приватизації в Чехії, Польщі, Угорщині та Словаччині був достатньо високим вже у середині 90-х років. Більше того, питома вага у виробництві ВВП з боку приватних підприємств домінує над тими, що збереглися ще у державній власності, і за місцевими законами не підлягають приватизації. Ці особливості знайшли відображення у табл. 5.13. Найбільш високі темпи приватизації мала Чехія, де вона [приватизація] пройшла у три етапи (хвилі) 1992, 1994 та 1996 років. Після завершення цього процесу було припинено діяльність Міністерства приватизації країни, яке повністю виконано покладені на нього функції.

Упродовж 1995-2002 рр. питома вага приватного сектору в державах ЦСЄ зростала досить повільно і досягла рівня 70-80%.
Яскравим свідченням зближення позицій мегарегіону з країнами ЄС можуть слугувати наступні таблиці 5.14 і 5.15. У 1997-2001 рр. країни-члени ЄС домінували в експорті держав ЦСЄ, за винятком Словаччини; подібна картина спостерігалася і в імпорті. Виробництво ВВП на душу населення також не дуже дистанціювалося (за винятком Естонії та Польщі) від нових країн-членів ЄС. Провідні позиції посідали, як зазначалося раніше, Словенія та Чехія. Наступні роки для Чехії були менш вдалі, ніж попередні. Вже у 1997 році зростання ВНП стало від'ємним, а потім близьким до 0.

Тільки у 2000 році у Чехії знову розпочався період помірного економічного зростання, однак, попри все, країна не досягла рівня 1989 року, тоді як Словацька республіка, яка не так наполегливо орієнтувалася на західний ринок, у 2000 році вийшла на рівень 1989 р. (див. табл. 5.15).

Наприкінці ХХ ст. країни ЦСЄ мали вже доволі високі, порівняно з іншими постсоціалістичними державами показники ділової активності, підтвердженням чого є ринкова капіталізація економіки, загальний обсяг якої сягнув у 1999 р. 54 млрд. дол. (Див. табл. 5.16). Безсумнівним лідером при цьому стала Польща (23 млрд. дол.), далі йшли Чехія та Угорщина, хоча за рівнем капіталізації як відсотком ВВП та обсягом продаж цінних паперів остання не мала собі рівних. Разом з тим, слід пам’ятати, що наведений вище обсяг капіталізації держав ЦСЄ не є високим за світовими мірками. Так, капіталізація однієї компанії «Microsoft» станом на травень 1999 року сягала 400 млрд. дол., тобто була у 7,4 рази більшою за сім провідних країн ЦСЄ разом узятих (Хорватія, Чехія, Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія).

Разом з тим, наприкінці 90-х можна було говорити про те, що в країнах цього мегарегіону відбулося становлення компаній-лідерів, які мали доволі високий рівень конкурентоспроможності (Див. табл. 5.17). Слід звернути також увагу на те, що пріоритетними галузями стали при цьому телекомунікації, фармацевтика та банківська справа.

Коінтеграція країн ЦСЄ до ЄС та подальша їх конвергенція містить в своїй основі чимало подальших ризиків, що випливає з розрахункових моделей подальшого зближення нових членів ЄС, кандидатів на вступ та п’ятнадцятки старих членів.
Дослідження Цунео Морити (Nomura Research Institute) щодо моделей державного споживання Барро (Barro) i Левін—Рене (Levine—Renelt), дозволили побудувати досить непросту перспективу щодо можливостей реальної адаптації країн Центральної Європи та Балтії після вступу в ЄС (див. табл. 5.18). Судячи з усього, модель Барро є найоптимістичнішою серед песимістичних, а друга модель Левін—Рене є найпесимістичнішою. Розрахунки дослідника показали, що найвдалішою країною для інтеграції є Чехія (11 та 15 років відповідно подальшої конвергенції в межах ЄС), а далі йдуть Словаччина, Естонія, Угорщина, Польща, Словенія.

Друга хвиля інтеграції виглядає ще складнішою. Проміжок часу збільшується з 25 років (Латвія) до 53 (Албанія). Разом з тим, різниця у трактуванні двох індикаторів у другій хвилі, за винятком Албанії та Македонії, стає менш разючою, тобто песимістичний прогноз Levine—Renelt стає більш оптимістичним для Латвії, Болгарії, Хорватії, Литви та Румунії.

Досить великою проблемою країн ЦСЄ є наявність зовнішнього боргу іншим державам ЄС, США, Японії та деяким міжнародним фінансовим структурам. У відповідності з Маастрихтськими критеріями, показник зовнішнього боргу не повинен перевищувати 60% ВВП. Практично на межі цього показника знаходиться Естонія та Угорщина. Тяжіє до «граничної норми» також Словачина та Латвія. Разом з тим, найнижчий індикатор у 29,3% боргу до ВВП був притаманний для Словенії, яка всіляко уникає його збільшення до третини свого основного макроекономічного показника (Див. табл. 5.20).