Економіка зарубіжних країн - ЧУЖИКОВ В. І.:6.3. Особливості економіки Туреччини

Початок суттєвих перетворень в турецькій економіці був покладений засновником республіки Мустафою Кемалем (Ататюрком) у 1923 році, проте значні економічні реформи розпочалися в країні в останній чверті ХХ ст. і були пов’язані не стільки з побудовою ринкової економіки, яка тут існувала завжди (на відміну від країн ЦСЄ) скільки із значними структурними реформами та очікуваним вступом до Європейського Союзу. Саме членство в останньому було проголошено головним завданням багатьох урядів, адже країна є рекордсменом щодо перебування в рангу аплікантів на вступ (заявка щодо членства в цій організації була офіційно подана в ЄС ще 14 квітня 1987 р.).
В цілому вважається, що країна відноситься до групи держав з динамічною економікою, яка базується на багатоукладності господарства, що охоплює сучасну промисловість, ремесла, екстенсивне і інтенсивне сільське господарство (питома вага останнього є більшою за 15% ВВП країни, а чисельність зайнятих в ньому разом з лісовим господарством та рибальством наближається до 40 відсотків), доступний для багатьох європейців відпочинок і туризм, який давно вже поставлений тут на інтенсивну основу (у 1999 році країну відвідало 6,9 млн. іноземних туристів, а вже через рік – 10 млн., це забезпечує постійний дохід в розмірах 4,7% ВВП). Туреччина має розвинутий приватний сектор, але держава продовжує відігравати значну роль в провідних галузях промисловості, транспорті, комунікаціях, а також у банківській сфері (так, у 1997 році в країні існувало 57 комерційних банків, серед яких 7 були державними, 29 – приватними і 21 іноземний). Окремо виділяються також 12 інвестиційних та банків розвитку. Найбільшим серед усіх з них є державний банк Ziraat Bankasi, якому належить 18% всіх банківських активів країни.
Економічна ситуація в останні роки в Туреччині характеризувалася значними змінами в її економіці викликаних як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. Якщо на поч. 90-х років економіка країни відзначалася одними із найбільших в світі темпів економічного зростання (10% і більше), то після різкого падіння приросту ВВП у 1994 році темпи росту уповільнилися до 6,5% (1995-1998 рр.), хоча й продовжували залишатися доволі високими як для європейської економіки. 1999 рік виявився доволі складним для Туреччини, коли відбулося накладання одразу двох негативних чинників, впливу на національну економіку. З одного боку, мали місце два сильні землетруси, які завдали великої шкоди господарству, з другого – економічна криза в Росії та державах СНД, які на той час стали провідними імпортерами продукції легкої промисловості. Становище країни погіршилося ще й у зв’язку із фінансовою кризою, в основі якої лежав дефіцит бюджету (15% ВВП), зумовлений виплатами по відсотках державного боргу, які на той час становили 42% всіх державних видатків.
Приєднуючись до митного союзу з ЄС у січні 1996 року Туреччина розраховувала на суттєве збільшення припливу ПІІ, проте такого не відбулося, річне їх надходження не перевищувало 1 млрд. дол., перш за все через непевну політичну та економічну ситуацію в країні, побоювання тероризму, високого рівня корупції тощо.
Реформи уряду ЭДЖЕВІТА кінця 90-х років мали на меті суттєві зміни в структурі господарства, жорстку бюджетну політику, реформу соціальної сфери, реорганізацію кредитно-банківського сектору, посилення приватизаційних процесів в країні. Криза 2001 року призвела до необхідності посилення та проведення соціально-політичної реформи, тому що передбачала відхід від популізму та декларативності. Результати реформування почали відчуватися вже в 2002 році, проте найбільш рельєфно вони проявили себе у 2003 р. (зростання ВВП майже на 6%), попередні данні щодо зростання ВВП у 2004 р. та прогноз на 2005 р. є майже тотожними – близько 5%. Аналогічним є прогноз щодо рівня інфляції, найбільш пекучої проблеми країни за останні 15 років. Передбачається, що вона не перевищить риску у 12% у 2004-му, а в 2005 зменшиться до 8%. Така ситуація по-різному оцінюється в Туреччині і в ЄС, адже поки що не має доказів тощо, що країна увійшла у стадію сталого економічного зростання, хоча з іншого боку немає підстав не довіряти ефективності економічних реформ, що проходяться в країні. Додатковим фактором стабілізації можна вважати також надання кредитів з боку МВФ та світового Банку, останній з яких у розмірі 16 млрд. дол. надійшов у лютому 2002 року (він був розрахований на три роки).
В рамках міжнародного поділу праці країна у першу чергу виділяється продукцією текстильної, шкіргалантерейної та інших галузей легкої промисловості, які забезпечують майже 40% її експорту, на другому місці ідуть продовольчі товари (17%) та металовироби (9%). Основними партнерами по експорту виступають Німеччина, США, Великобританія, Італія, Росія, Франція.
Натомість в структурі імпорту (1998) переважають машини та обладнання (29%), напівфабрикати (16%), хімічна продукція (14%), а також транспортне обладнання та паливо. Найбільшими партнерами по імпорту є ті ж самі країни.
Початок переговорів Туреччини щодо її вступу до Європейського Союзу, багато у чому є проблематичним перш за все тому, що доцільність цього кроку є доволі непростою для всіх учасників майбутньої коінтеграції.
По-перше, населення багатьох європейських держав не досить схвально відноситься до майбутнього членства Туреччини в ЄС, перш за все апелюючи до європейських документів, де чітко визначено що тільки європейська країна може стати членом Євросоюзу (формально це лише 1/9 території Туреччини).
По-друге, розрахунки європейських експертів наявно довели, що витрати ЄС при повній інтеграції досягнуть 21 млрд. євро у 2014 році, а вже у 2025-му вони сягнуть 28 млрд., що, природньо викличе втрати для благополуччя нових та старих членів ЄС, натомість ефект економічного зростання від збільшення території Євросоюзу буде виглядати значно меншим.
По-третє, існує велика недовіра європейських країн щодо кордонів країни з Іраном, Сирією, Іраком та деякими іншими державами через реальну загрозу масованого в’їзду до ЄС нелегалів, контрабанди різних товарів у т.ч. наркотиків.
Втім в Євросоюзі не відмовляються від поглиблення кооперації з Туреччиною та потенційної її коінтеграції, адже після 2010 року територіальний ефект розширення, буде використаний, а відтак в ЄС висувають доволі конкретні та чіткі вимоги зближення, які можна було б сформулювати таким чином:
Повна відповідність політичним критеріям (так звані «Копенгагенські» (1993) критерії на вступ), які передбачають політичну свободу, низький рівень корупції, реформу законодавства, імплементацію демократичних принципів та правил. Крім цього передбачається, що в країні буде створено передумови для такої ринкової економіки, яка б могла досягнути європейського рівня конкурентоспроможності.
Гострою проблемою країни залишається регіональна диференціація. Якщо північно-західна частина Туреччини нічим не відрізняється від Греції чи Португалії, то південно-східна є типовим прикладом країни що розвивається. Саме ця проблема може призвести до виникнення так званих тактичних дій як Європейського Союзу, так і Туреччини (вимоги спеціального перехідного періоду, відтягування термінів вступу, розробка спеціальних правил інтеграції тощо).
Доволі довгий термін виконання економічних критеріїв, за розрахунками аналітиків, буде тривати не менше 10 років, а відтак Туреччині треба буде не менше сорока років для тощо щоб досягти 75-відсоткового рівня доходів ЄС. Разом з тим, Туреччина може суттєво виграти від застосування європейської системи трансфертних платежів, яка становитиме 3-4% ВВП країн.
Приєднання Туреччини до Спільної аграрної політики (САП) ЄС може докорінним чином змінити ситуацію на ринку продовольства Євросоюзу упродовж перших років адаптації. Тобто, передбачається, що обсяги фінансової допомоги у передвступний період можуть виявитися доволі великими для Євросоюзу, а відтак ЄС буде наполягати на швидкому реформуванні сільського господарства та значно менших обсягах субсидіювання аграрного сектору.
Подальше зближення Туреччини з ЄС є досить важливим і для України, адже серед всіх 12-ти країн-аплікантів на вступ у 2001-му році в цю країну постачалося товарів на суму 1 млрд. дол. (майже 30% загального обсягу) та 138,2 млн. дол. імпорту (10%). Обидві країни зацікавлені у розвиткові добросусідських відносин в межах організації чорноморського співробітництва.
Література (основна)
Европейськая интеграция. Учебное пособие. – М.: Международные отношения, 2003.
Економіка зарубіжних країн / За ред. д.е.н. А.С.Філіпенка. – К.: Либідь, 1998.
Європейська інтеграція та Україна / За ред. В.Є.Новицького, Т.М.Пахомової, В.І.Чужикова. Навчально-методичний посібник. – К.: Мін-во економіки та з питань європейської інтеграції України МЗС ФРН, тов-во К.Дуйсберга (ФРН). – К.- Кельн, 2002.
Западно-европейские страны: особенности социально-экономических моделей / Под ред. В.П.Гутника. – М.: Наука, 2002.
Література (додаткова)
Експортна стратегія Туреччини // Діловий вісник. – 2004. - № 4. – с. 9.
Зенин Д. Болгария: шансы присоединения к ЕС // МЭ и МО. – 1999. - № 3. – с. 97-99.
О проблемах присоединения Турции и ЕС // БИКИ. – 2004. - № 144. – с. 1, 4-5, 16.
Парадоксы турецкой экономики // Рынок ценных бумаг. – 2001. - № 13. – с. 47-51.
Румыния – влияние перспектив вступления в ЕС на развитие экономики страны // БИКИ. – 2003. - № 110-11. – с. 4-5.
Турция – экономический подъем в результате проведения структурных реформ // БИКИ. – 2004. - № 45. – с. 1, 4-5.
Grabbe H. The constellations of Europe. How enlargement will transform the EU. – London: Centre of European Reform, 2003. – 83 p.
Jeffric I. Eastern Europe at the Turn of the Twenty First Century. – London – NY; Routledge, 2002. – pp. 155, 346-347.
Jones R. The Politics and Economics of the European Union. – Cheltenham: Edward Elgar Publ., 2001. – 523 p.