Економіка зарубіжних країн - ЧУЖИКОВ В. І.:9.1. Спільні та відмінні риси

У сучасній світовій регіоналістиці до нових індустріальних країн відносять доволі велику групу держав, які раніше були лідерами так званого «третього світу». Вони розташовані у різних мегарегіонах планети, що ускладнює їх класифікацію тільки за географічною ознакою. Проте ці держави мають цілий ряд спільних рис у доволі різних соціально-економічних моделях розвитку, що й дозволяє відносити їх до НІК, а саме:
швидкий розвиток промислового виробництва, який найбільш рельєфно проявив себе у 60-70 рр. (Південна Корея, Сінгапур, Тайвань) чи упродовж 80-х-90-х років (держави Латинської Америки);
наявність значної державної підтримки провідним корпораціям країни, яка нерідко в своїй основі носить неринкові методи стимулювання розвитку;
доволі великі обсяги зовнішнього боргу;
використання моделей швидкої диверсифікації експорту та імпортозаміщення при розробці стратегій економічного розвитку;
висока ймовірність системних криз економіки, руйнівна дія яких нерідко призводила до швидкого скочування країн за основними макроекономічними показниками на позиції десятирічної давнини (найбільш масштабними за останній час були: латиноамериканська криза (1994-1995), південно-азіатська (тихоокеанська) (1997-1998), бразильська (1999), аргентинська (1999-2000);
значний вплив ТНК та ТНБ на економіку країн, який нерідко призводить до стихійних припливів та відпливів прямих і портфельних іноземних інвестицій;
висока питома вага промисловості в структурі ВВП та порівняно з постіндустріальними державами низька, хоча і домінуюча частка сфери послуг, що не перевищує 60% (виключення – Сінгапур – 66%);
невисокі (за виключенням Південної Кореї та Сінгапуру) технологічні позиції в світі, за якими більшість країн НІК відносять до групи потенційних лідерів (Гонконг, Малайзія, Мексика, Аргентина, Чилі) чи до держав, що динамічно впроваджують нові технології (ПАР, Бразилія, Філіппіни тощо);
сталі (середні) рівні оцінки конкурентоспроможності національних економік (макро- і мікрорівень), які не виключають у відповідності із світовими кон’юнктурними коливаннями рух вгору чи вниз за усталеною шкалою коливань;
значна питома вага аграрного сектору в структурі ВВП, який не відрізняється диверсифікованим характером, а у деяких країнах зберіг фактично моноспеціалізовану орієнтацію;
низька, порівняно з постіндустріальними країнами продуктивність праці (виробіток продукції на одного працюючого в Мексиці становить – 16,4 тис. дол., Бразилії – 10,6 тис., Південній Кореї – 38,8 тис. Для порівняння: в США – 98,8 тис., Японії – 68, 8 тис. дол. на рік (2003));
невисокі витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (якщо в Швеції на одного працюючого припадає 1052 дол. (2003), Японії – 1006, то в Південній Кореї – лише 291 дол., Тайвані – 288, Гонконзі – 145 дол.);
висока питома вага клановості в економіці (тобто домінування крупних сімейних компаній), що призводить до значного впливу створюваних ними олігополістичних груп на політику уряду, лобіювання своїх інтересів на міжнародних ринках тощо;
значна соціальна диференціація суспільства, в якій питома вага бідного населення становить 25% і більше, а світові дослідження за допомогою коефіцієнту Джині, який виражає маєткову нерівність, констатують високий рівень дистанціювання багатих і бідних.
Нові індустріальні держави світу упродовж останніх 20-ти років використовували різні механізми і інструменти ринкової трансформації, а відтак мали різні соціально-економічні результати. Досвід реформування господарства Японії був застосований у 60-ті роки в Південній Кореї, шляхом створення пріоритетів розвитку країни у трьох найважливіших галузях виробництва. Політику індустріалізації економіки своєї держави через створення потужних державних підприємств в металургійній, хімічній промисловості та електроенергетиці проводила Індія. Упор на створення комп’ютерних технологій та розробку програмного забезпечення до них зробили у 80-ті – 90-ті роки Тайвань, Гонконг та Сінгапур. Проте найбільш значущими для більшості НІК були монетарні (неоліберальні) реформи, що проводилися в країнах Латинської Америки, а згодом і в Південно-Східній Азії наприкінці 80-х – поч. 90-х років ХХ ст. Саме вони започаткували радикальні зрушення в структурі господарства, приватизації неефективного державного сектора та збільшення відкритості економіки, а відтак і залученні в неї значних обсягів іноземних інвестицій. До позитивних наслідків можна віднести швидке зростання ВВП, збільшення рівня доходів населення, зменшення безробіття. До негативних – великий рівень уразливості економіки через значні кон’юнктурні коливання глобального ринку, великий зовнішній борг (у 2000-му році в Бразилії він досяг 238 млрд. дол., Мексиці – 150 млрд., Південній Кореї – 134 млрд., проте найбільшим реципієнтом виявилися Чилі – 366 млрд. дол., що перевищує 50% її валового національного доходу).
Враховуючи складність спільної характеристики НІК та різні позиції вітчизняних та зарубіжних дослідників щодо їх класифікації краще всього останні розглядати в таких мікрогрупах:
Південна Корея.
Держави – «дракони» (Гонконг, Сінгапур, Тайвань).
Держави – «тигри» (Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія).
НІК Латинської Америки.
Індія, Пакистан.
Африканські та близькосхідні лідери (ПАР, Єгипет, Ізраїль).
Враховуючи особливості пріоритетів України у зовнішньоекономічних зв’язках обмежимося розглядом перших трьох з них.