Економіка зарубіжних країн - ЧУЖИКОВ В. І.:9.2.2. Особливості корейської моделі розвитку

Після закінчення війни між Південною та Північною частинами Кореї на поч. 50-х років встановилося перемир’я і саме з цього періоду розпочинається формування фактично двох різних за ідеологією та господарським устроєм держав – Південної Кореї (Республіка Корея) та Північної Кореї (Корейська Народно-Демократична Республіка). Перші роки реформування їх економік виявили доволі різні підходи урядів щодо підйому економіки, а відтак і моделі подальшого соціально-економічного розвитку. Саме з цього періоду розпочалася поляризація господарств двох Корей, при цьому в основу першої з них було покладено ринкову концепцію з жорстким державним регулюванням не тільки основних макропропорцій, а навіть випуску і реалізації продукції, в основу другої – командно-адміністративну систему, головним завданням якої була побудова соціалізму, з домінуючою ідеологією Чучхе (соціалізм з національною специфікою корейського народу). Подальший розвиток КНДР був багато в чому тотожним до сусіднього Китаю з тією різницею, що період системних реформ та «політики відкритих дверей» у цій країні ще не наступив. Натомість економічна модель Південної Кореї являє собою хоча і подібний до Японії феномен «післявоєнного економічного дива», проте має чимало й відмінних рис.
У середині 50-х років Південна Корея була однією з найбідніших азіатських країн, а вище згадуваний військовий конфлікт завдав великої шкоди її господарству. Достатньо сказати, що тодішній ВВП РК становив менше 100 дол. на душу населення за валютним курсом. Кризовий стан економіки був багато у чому зумовлений також високим приростом населення, низькою кваліфікацією робочої сили, високим рівнем безробіття, переважанням в структурі економіки екстенсивного аграрного сектору, значним дефіцитом торгового балансу. Спроби різних урядів вплинути на економічну ситуацію в країні упродовж 1955-1961 рр. виявилися марними, а неврожай 1962 року та викликаний ним економічний занепад та інфляція виступили каталізатором дій уряду щодо здійснення системних реформ у господарстві цієї країни. Певною мірою стали у нагоді також поради американських експертів та тієї допомоги фінансової допомоги, що надходила із США.
Необхідність жорсткого державного регулювання в цей період була очевидною, а це призвело до встановлення планового механізму управління господарством. У тому ж 1962 році в Кореї був прийнятий перший п’ятирічний план і тоді ж з’явилося Управління економічного планування, яке в 1963 році очолив заступник Прем’єр-міністра. Цей орган регулювання був визнаний головним у проведенні південно-корейської реформи і саме на його диверсифікований інституційний апарат було покладено непритаманні для ринкової системи функції контролю руху товарів і капіталу в середині країни, надходження інвестицій, іноземної допомоги тощо. Тоді ж було визначено три пріоритетні галузі, яким держава надавала всебічну підтримку і допомогу: цементна, нафтопереробна промисловість, виробництво мінеральних добрив. В середині 60-х років країна визначила для себе два основні напрямки розвитку господарства – стратегію імпортозаміщення та експортної орієнтації внутрішнього виробництва. В 1965-му році уряд Кореї у 2,5 рази девальвував свою національну грошову одиницю – вон, що максимально полегшило експорт країни, сприяло залученню значних інвестицій в економіку у т.ч. у вільні економічні зони, які почали створюватися у 1966 році. З кінця 60-х років активно йде процес розвитку обробних галузей, а на поч. 70-х держава оголошує про три нові галузеві пріоритети розвитку національної економіки, ними стали: машинобудування, хімічна промисловість та інфраструктура. Дефіцит кваліфікованих кадрів у 70-ті – 80-ті роки згодом зумовив ще один пріоритет – освіту. Численні гуманітарні програми, які реалізовувалися в країні у цей період мали на меті не тільки доведення рівня кваліфікації корейських робітників та службовців до американського чи до японського рівня, а й створення передумов для технологічного прориву на світовому ринку інновацій, максимальне стимулювання науково-прикладного вектору розвитку національної економіки.
Доволі специфічною в країні була система організації бізнесу і її характерною формою стали чеболі, які виникли наприкінці 50-х років і були організовані по типу японських дзайбацу (пригадайте, чому в Японії вони були розпущені?). Відмінними рисами нового утворення стали: висока галузева диверсифікація, сімейність в управлінні, обмеження ринкового механізму регулювання (держава всебічно опікувалася діяльністю чеболей, створюючи для них пільговий податковий режим та лобіюючи їх інтереси на внутрішніх та зовнішніх ринках). Подальша концентрація та централізація капіталу, створення в складі чеболей потужних банківських систем, посилило позиції останніх, які у 70-ті – 80-ті роки вже являли собою потужний конгломерат виробників, торгових фірм і банків сімейного типу (родинні клани й зараз володіють майже 60% акцій чеболей) з чіткими структурними зв’язками і високою підтримкою уряду (експортні квоти, субсидії, централізоване планування виробництва тощо). До найбільших чеболей в країні відносять «Лаккі-Голдстар» (більш відома під новою маркою «LG»), Хьонде», «Самсун», «Деу» та інші. У 1983 році 50 провідних чеболей (чіптан – друга назва цих об’єднань) виробляли близько 25%, а 100 – 47% ВВП країни (В. Ломакін, 1999). На них припадало близько 75% банківських кредитів, а перші міжнародні позики (кредити), які зробили чеболі у 60-ті – 70-ті роки гарантувала держава, нерідко сплачуючи за них тоді, коли сам позичальник не зміг вчасно повернути гроші.
Разом з тим, важливим фактором стрімкою збагачення чеболей можна вважати жорстку експлуатацію трудящих цієї країни, що мала прояв у низькій заробітній платні робітників та службовців, великій розбіжності у рівнях доходів населення (коефіцієнт Джині у 1976 році становив 39,0, а в 1993-му зменшився до 31,6), значній тривалості робочого часу (до середини 80-х років вона становила 60 годин, проте в корпорації «Деу» тривалість робочого дня становила 12 годин при шестиденному тижні. Зараз держава регламентувала робочий час на тиждень 44-ма годинами). Низькі витрати на виробництво та політика жорсткої авторитарної модернізації дозволяли підтримувати низькі світові ціни на корейські товари на регіональних, а згодом і глобальних ринках та зберегти закритим від світових товарних потоків внутрішній ринок країни. Це призвело до зменшення пільгових кредитів з-за океану, а в 70-ті – 90-ті роки до суттєвого скорочення їх загального обсягу у т.ч. у зв’язку із відмовою Південної Кореї повністю відкрити свій ринок для американських товарів.
Значних змін зазнало сільське господарство країни, яке до початку 70-х років розвивалося переважно в межах традиційної для Кореї аграрної моделі. Системних реформ цей сектор зазнав лише впродовж 70-х років в рамках «Руху за нове село» (1971). З цією метою розгорнулося будівництво доріг, електрифікація сіл, вводилося централізоване водопостачання та створювалося багато інших елементів інфраструктури. Допомога носила вибірковий характер і у першу чергу направлялася у ті провінції, де селяни могли більш раціонально розпорядитися фінансовими ресурсами. Внаслідок цього скоротився розрив між містом і селом, зросла вартість землі, підвищилася товарність виробництва тощо.
Проведені економічні реформи вивели Південну Корею на поч. 90-х років у число промислових лідерів планети. У першу чергу це відносилось до високих темпів економічного зростання (упродовж 80-х років щорічне зростання ВВП становило 10,4%, у 90-ті – 7,6%), скорочення рівнів інфляції (з 20% у 80-ті до 5-6%% у 90-ті роки), стрімкому нарощуванні експорту тощо.
Велике значення для модернізації моделі економічного розвитку мало так зване «подвійне економічне зростання» 70-х – 80-х років, при якому експортна орієнтація у трудоємкі галузі готувала базу для капіталомісткої промисловості у т.ч. для наукоємких виробництв. У середині 80-х років Південна Корея провела ряд ліберальних реформ, які мали на меті суттєве підвищення заробітної плати, послаблення контролю за імпортом, зменшення цінового регулювання. Держава залишила за собою макроекономічне регулювання, підтримку інновацій та проведення антимонопольної політики.
Таким чином, факторами економічного зростання Південної Кореї у 1961-1991 роках були:
підтримка макроекономічної стабільності через консервативну (в ряді випадків авторитарну) грошово-кредитну та фінансову політику;
максимальне стимулювання розвитку найбільших ТНК (чеболей);
створення експортноорієнтованої та імпортозаміщувальної моделі економічного розвитку та збереження на перших порах закритості внутрішнього ринку;
специфічна митно-тарифна політика, що була орієнтована на абсолютизований захист вітчизняного товаровиробника;
чітке позиціювання галузевих пріоритетів у відповідні періоди реформування економіки країни;
високий рівень експлуатації робочої сили, нетиповий для більшості постіндустріальних держав;
поєднання західної системи організації з традиційними віруваннями і уподобаннями корейського народу.
Азійська криза 1997-1998 рр. рельєфно висвітлила всі численні хиби корейської моделі економічного розвитку, яка ще донедавна вважалася зразковою на континенті. Основними з них, на думку уряду та міжнародних експертів, були:
Опікування державою чеболей призвело до високого рівня корупції серед державних чиновників, від яких залежало надання тих чи інших пільг. Незадоволеними залишалися дрібні та середні фірми, які вважали несправедливим для себе стимулювання з боку уряду корейських ТНК та відсутність подібного інтересу до малого та середнього бізнесу.
Гіпертрофоване співвідношення боргів по акціях, інтенсивні позички за кордоном та відсутність фінансового досвіду керування боргами.
Провал ряду інвестиційних проектів з боку провідних корейських фірм, у першу чергу через технологічне відставання та посилення конкуренції.
Високий рівень державного регулювання, який в умовах глобалізації світового господарства виступає стримуючим фактором подальшого розвитку країни.