Економіка зарубіжних країн - ЧУЖИКОВ В. І.:10.2. Покраїнові відмінності

Незважаючи на різні інструменти та механізми регулювання макроекономічних пропорцій економічні моделі, які використовувалися в цих державах можна звести в основному до трьох груп:
Соціально-орієнтованої ринкової економіки кейнсіанського типу з високою частиною перерозподілу ВВП через бюджет (Ізраїль). Сучасна економіка цієї країни представлена рядом інноваційних комплексів у селективних галузях національного господарства. У сільському господарстві специфічною формою виступають Кіббуци – еклектична форма соціально-ментального розподілу результатів праці. Понад 115 тис. жителів цієї країни проживали і працювали у 1999-му році у 268-ми подібних утвореннях. Крім цього виділяються також Квутци (комунальні колективні поселення), Мосхави (колективні робочі господарства) тощо.
Трансформаційна модель. Являє собою перехід від соціалістичної економіки радянського зразку, підвалини якої було сформовано у 70-ті – 80-ті роки ХХ ст. шляхом індустріалізації господарства, збільшення питомої ваги державної форми власності, соціалізації суспільства (Алжир, Лівія, Єгипет, Ірак та ін.) до ринкового господарства. Якщо Єгипет, приміром, значно просунувся у цьому напрямку, то Лівія (точніше – Лівійська арабська Джамахерія) зберігає чимало елементів «арабського соціалізму» (ручне регулювання економіки, безкоштовність ряду послуг тощо).
Аравійська модель, характерними органами якої є доволі висока державна частка ВВП, високий життєвий рівень громадян (це не відноситься до іноземної робочої сили), значні соціальні витрати бюджету, стимулювання диверсифікації виробництва, яка орієнтується на самозабезпечення країни. Таку модель розвитку використовують в Саудівській Аравії, державах Перської Затоки. Певною мірою тяжіє до неї Іран.
Найбільший у цьому мегарегіоні ВВП створюється у Королівстві Саудівська Аравія, яка поступово стає центром арабського світу у першу чергу завдяки своїй нафтовидобувній галузі (на неї припадає близько 26% всіх розвіданих на планеті запасів). Саме ця галузь дає близько 75% бюджетних надходжень, 40% ВВП та 90% доходів від експорту. Ринкова економіка в країні багато у чому поєднується з плановими елементами ведення господарства, хоча приватний сектор в ній можна вважати максимально захищеним від політичних змін. Сьомий п’ятирічний план розвитку Саудівської Аравії (2000-2004) чітко регламентував основні галузеві пріоритети країни, в яких мають відбиватися основні національні інтереси, ними стали: охорона здоров’я, виробництво електроенергії та водопостачання.
Країна активно використовує іноземну робочу силу (таких мігрантів налічується в ній понад 4 млн. осіб при загальній чисельності населення Королівства у 20 млн. осіб). Соціальні пільги на іноземців, як правило, не розповсюджуються, проте значення їх для відтворення ВВП є вирішальним (понад 35% населення у віці від 15 до 64 років є іноземцями).
Разом з тим, внутрішнє безробіття є доволі високим у цій країні і має останнім часом тенденцію до зростання з 8% (1999) до 12% (2002), то ж невипадково, що країна намагається регулювати міграцію іноземної робочої сили (головним чином з Індії та Єгипту), а заходами Міністерства планування Саудівської Аравії передбачають створити упродовж п’яти років близько 800 тис. нових робочих місць.
Програми уряду несуть в собі значне соціальне навантаження для економіки цієї держави, приміром щорічні витрати на освіту становлять близько 7,5% ВВП країни та 23% її бюджетних видатків (2002). Зразковою для всього арабського світу є система охорони здоров’я (оснащення лікарень практично нічим не поступається європейським, японським чи американським, а по ряду показників навіть випереджає пересічний рівень останніх).
З метою зменшення залежності від обсягів експорту нафти та ціни на неї країна максимально підтримує створення нових підприємств та галузей на своїй території, активно проводить політику приватизації підприємств енергетичного сектору, а останнім часом й телекомунікаційних компаній. Важливого значення набуває проблема самоокупності сільського господарства, яке поки що не повністю вирішує потреби країни у продовольстві, а витрати на його функціонування в умовах зони тропічних пустель нерідко перевищують отримуваний дохід.
Експорт Саудівської Аравії майже у 3 рази перевищує її імпорт (2000). Основними статтями імпорту є машини, обладнання, технології, продовольство, продукція хімічної промисловості, автомобілі, текстиль. 90% експорту припадає на нафту та нафтопродукти. Основними торговельними партнерами країни виступають США, Японія, ЄС, Південна Корея.
Доволі складну систему господарювання являє собою економіка Ірану, в якій зберігаються елементи централізованого планування, домінування націоналізованих нафтових та інших великих державних промислових кампаній, в аграрному секторі – зберігається низько – товарне виробництво, на яке припадає 12,7% створюваного ВВП країни. Залучення інвестицій в країну обмежується законодавством 1995-го року, згідно якому іноземні капіталовкладення не можуть перевищувати 50% статутного фонду спільних підприємств.
Економіка цієї країни, як і інших арабських держав напряму залежить від цін на сиру нафту на світовому ринку енергоносіїв і складає основу її експорту (близько 85%). Проте останнім часом Іран намагається розвивати й інші галузі виробництва: машинобудування (передусім авіаційну промисловість), чорну та кольорову металургію, цементну, легку промисловість, а також виробництво продуктів харчування, з метою зменшення залежності країни від імпорту. Заходи цієї держави що були спрямовані на диверсифікацію експорту призвели до збільшення в його структурі частки сталі, прокату, килимів, фруктів, горіхів та шкіри, проте питома вага продукції машинобудування залишається ще й зараз доволі низькою. Натомість в структурі імпорту домінують якраз машини, військова техніка та зброя, продовольчі та фармацевтичні товари тощо. Бажання Ірану укріпити позицію своєї національної валюти – реалу за умов того, що 70% промислової продукції виробляється на державних підприємствах, а їх якість мало чим відповідає аналогічним зразкам з країн-лідерів призвело до унікального явища – формування практично трьох курсів реалу до долару США: офіційного, експортного та «тіньового ринку», що дуже нагадує радянську модель валютного регулювання. Основними торговими партнерами країни в міжнародній торгівлі є Європейський Союз, Японія, ОАЕ. Частка США є незначною, тому що ця країна нерідко застосовує економічні санкції проти Ірану.
Прикладом іншої країнової моделі може бути Ізраїль, якому притаманна технологічно розвинута ринкова економіка зі значною державною участю. Обмежені природні ресурси та висока кваліфікація кадрів дозволили створити ефективну трудоємку економіку зі значною питомою вагою в експорті технологічного обладнання, дорогоцінного каміння (переважно – діамантів), програмного забезпечення, продукції хімічної промисловості, тканин, одягу, сільгосппродукції, окремих видів зброї. Щорічно Ізраїль відвідують близько 2,5 млн. туристів, залишаючи країні чистого прибутку близько 3 млрд. дол. Приплив мігрантів з країн колишнього Радянського Союзу наприкінці 80 – поч. 90-х сприяв підйому економіки в цій державі, проте починаючи з 1996 року він зменшився, а відтак закінчився період екстенсивного росту. Перехід до нової моделі зумовило проведення більш жорсткої фіскальної та монетарної політики Уряду, метою якої було зниження рівня інфляції. Проте ці ж самі заходи призвели до уповільнення темпів економічного зростання країни. Упродовж останніх років Ізраїль мав негативне сальдо зовнішньої торгівлі значна частина якого покривалася зовнішніми запозиченнями та завдяки масованій фінансовій допомозі з боку США, щорічний обсяг якої перевищує 1млрд. дол. (ця держава посідає перше місце у зовнішніх пріоритетах надання урядом США фінансової підтримки зарубіжним країнам). Тим не менше Ізраїлю вдалося створити зразкову на Близькому Сході соціальну сферу свого господарства передусім – освіту, охорону здоров’я та соціальне забезпечення. Досить показовим при цьому може слугувати існування рідкісної у світовій економіці угоди – «соціально-економічного пакту», який був підписаний в травні 1991 року між урядом, профспілками та працедавцями. Тим не менше безробіття в цій країні й зараз тримається на рівні 9%. Найбільшими за ринковою капіталізацією корпораціями країни у 2002 році були: фармацевтична «Teva Pharmaceutical Industries» (8 млрд. дол.), інформаційних технологій «Check Point Software Technologies» (4 млрд. дол.) та телекомунікацій «BEZEQ» (3 млрд. дол.). Основними торговельними партнерами Ізраїлю є США, країни ЄС, Японія, Швейцарія.
Прикладом швидких трансформаційних змін при переході від соціалістичної моделі розвитку до політики «відкритих дверей», тридцятиріччя якої відмічалося у 2004-му році, може слугувати Єгипет (Арабська Республіка Єгипет). Упродовж 60-70-х років ХХ ст. в цій країні створювався за допомогою СРСР могутній промисловий потенціал, основою якого вважалися найпотужніші в Африці підприємства енергетики (Асуанська ГЕС це й зараз є найбільшою в країні, проте доцільність в її будівництві ще й досі викликає значні суперечності як в країні, так і за її межами), чорної металургії, хімічної промисловості. Економічна лібералізація, яка розпочалася у період 1974-1984 рр. призвела до значних змін в структурі господарства країни, саме:
були залучені значні іноземні інвестиції в модернізацію обробної промисловості та сферу туризму;
створилися хороші умови для розвитку національного бізнесу;
зменшилася частка нерентабельних державних підприємств за рахунок приватизації їх майна (у 2003-му році питома вага державного сектору становила близько 27% ВВП);
отримала швидкий розвиток сфера послуг (у 1998-му році на цю галузь припадало вже 50,2% ВВП; в 2000-му країну відвідало 5,1 млн. туристів, які принесли близько 4,5 млрд. дол.);
швидкими темпами розвивалась хімічна та хімікофармацевтична промисловість, які забезпечили країні системне лідерство серед африканських держав.
Разом з тим, кінець 90-х років був доволі складним для економіки країни: в умовах послаблення державного регулювання посилились диспропорції, зріс імпорт (у 2000-му році він вже вдвічі був більший за експорт), невиправдано виросло споживання, мав місце значний дефіцит бюджету, уповільнилися темпи приватизації та прийняття нового бізнесового законодавства, знизилися надходження валюти від туризму, нафти та зборів від експлуатації Суецького каналу, розпочався відплив прямих та портфельних іноземних інвестицій. Втім, стабілізаційні заходи уряду, збільшення експорту газу та пожвавлення туристичної галузі на поч. ХХІ ст. дозволили країні досягти у 2003-му році 4-% зростання ВВП, яке у 2004-му році, за попередніми даними, може бути в межах 4,5-5%%.
Разом з тим, країна має доволі високий дефіцит держбюджету та державний борг, який в 2003-му році становив 60,8 млрд. дол. (внутрішній) та 29,3 млрд. (зовнішній). Основними джерелами сучасного надходження валюти до Єгипту є доходи від туризму – 5 млрд. дол., експорту нафти – 2,9 млрд., перекази єгиптян з-за кордону – 2,6 млрд. та збори від експлуатації Суецького каналу – 2,3 млрд. дол. Велике значення має для країни також надходження іноземної допомоги, щорічний обсяг якої становить близько 3 млрд. дол. (у т.ч. із США – 1,9 млрд.).